10. Наслідки нічного концерту вони такі...

Марта
Розлючена я зачинила вікно так, що шибки в дерев'яній рамі затремтіли, а зі стелі, здалося, ледь не посипалася штукатурка. Усе ще закипаючи від гніву, я опустилася на стілець перед відкритим ноутбуком, де тьмяно світилася моя недописана глава.
​— Спи, сусідко, спи, тільки медіатори поверни... — раптово для самої себе вголос проспівала я, роздратовано відстукуючи нав'язливу мелодію пальцями по столу. — Левицький, ти просто нестерпний! — прошепотіла я сама до себе, намагаючись відігнати слова дурної пісні куди подалі. Я ніколи не була фанаткою його творчості й ні за що в житті нею не буду!
​Я нервово постукала пальцями по гладкій поверхні столу. Перед очима знову зрадницьки промайнуло це його задоволене, нахабне обличчя, коли він підмигував мені знизу. «Трень-трень-трень…»
​Я міцно стиснула щелепу, ще раз перечитала той невдалий уривок, який мені так категорично не подобався, рішуче виділила його і без жодних сумнівів відправила у смітник. Замість нього я збуджено почала писати. Пальці тепер упевнено лягали на букви, ніби текст мого роману нарешті сам ожив під руками:
​«Двері кімнати важко відчинилися, і всередину увійшов високий темноволосий хлопець, на плечі якого недбало висіла гітара. Його волосся було злегка скуйовджене, а на обличчі ся'яла самовпевнена, неймовірно весела посмішка...»
​Я раптом завмерла і ще раз перечитала щойно написаний текст. Останнім часом мене до нестями дратував один конкретний непосидючий музикант, але... для моєї історії це й справді буде дуже цікавий і соковитий поворот. ​Я просто махнула рукою на власні сумніви й з азартом продовжила писати далі. ​«На його губах майже постійно жила усмішка людини, яку страшенно хотілося чимось вдарити».
​Я подивилася на текст, ловлячи себе на думці, що свого головного героя починаю начисто списувати з Данила. Широко посміхнулася і продовжила писати з чітким усвідомленням: читачам подобаються вперті, самовпевнені головні герої. А Данило — саме один із таких, до чортиків бісячих типів.
​«Він мав дивну звичку всіх підколювати й говорити так, ніби весь світ — один великий жарт. Найгіршим було те, що він обожнював грати на гітарі вночі, абсолютно не зважаючи на оточуючих...»
​І звали його... Я прокрутила в голові різні імена, але нічого путнього не спадало на думку, а потім упевнено написала: ​Дем'ян.
​І тільки коли сторінка наповнилася ще кількома абзацами про одного страшенно дратівливого, самовпевненого і нестерпного музиканта, я раптом усвідомила, що вже хвилин десять сиджу з абсолютно задоволеною посмішкою. 
Я не звертала жодної уваги на концерт під вікнами, який тривав досі, але, на щастя, цього разу ні моє прізвище, ні ім'я в піснях більше не лунали. ​Задоволена та щаслива, я опублікувала нову главу на своїй сторінці, зробила помітку в блозі та плюхнулася на ліжко, мимохідь наспівуючи мелодію пісні, яка одночасно дратувала і разом із тим намертво запала в душу. Під мелодію за вікном та з почуттям глибокого задоволення від того, що ще одна глава з'явилася на сайті, я й не помітила, як швидко поринула у солодкі тенета сну.
​Прокинулася я вранці від настирливого дзижчання будильника. Кілька секунд намагалася усвідомити, що взагалі вчора відбулося, важко видихнула, пригадавши нічний концерт під вікнами. Але відразу ж махнула рукою, згадавши, що вчора я продуктивно попрацювала і виклала свіжу главу. ​Швидко привела себе до ладу, я спокійно спакувала сумку та покрокувала до університету. Осіннє сонечко тільки-но підіймалося з-за гуртожитку, окидаючи своїм м'яким світлом студентів, які поспішали на пари до яких залишалося близько десяти хвилин.
​В головному холі університету, як завжди, було гучно та багатолюдно. Хтось поспіхом готувався до пари, а хтось жваво обговорював останні новини, від яких я буквально застигла біля автомата зі стаканчиком кави в руці, уважно прислухаючись до кожного почутого слова.
​— Ти чула, який вчора концерт був?
​— Та ти що, чув увесь гуртожиток! Я десь посередині взагалі думала, що їх комендантка вб'є за таку зухвалість.
​— Кажуть, концерт був присвячений якійсь Соколовій... — промовила одна з дівчат, завзято підливаючи масла у вогонь. ​Чорт забирай, невже тепер увесь університет обговорюватиме нічну витівку Левицького?! Я відчула, як мої щоки моментально обдало жаром, і швидко відійшла вбік, щоб поспіхом набрати номер Ані. Щойно вона підняла слухалку, я ледь чутно прошепотіла:
​— Ти де? У мене для тебе такі новини!
​— Соколова, я тобі знаєш що скажу? Ці твої новини — вже давно не новини, а всезагальне обговорення серед усіх студентів! Буду за кілька хвилин, — випалила подруга й натиснула на відбій. ​Я приречено й важко опустилася на підвіконня.
​— А я чула, що між ними щось є...
​— Та що там може бути? Він їй серенади під вікном співає!
​— Ну, може, вони зустрічаються?
​Поруч пролунав черговий уривок розмови дівчат, від якого я ледь не вдавилася залишками кави. Зустрічаємося?! Мені щойно це не почулося, чи мене реально без моєї згоди приписали Левицькому в другі половинки? Чорт забирай, що тут узагалі відбувається?!
​— Он, дивись, Левицький іде! — прошепотіла якась першокурсниця.
​Я підняла голову й поглянула на компанію з чотирьох хлопців, які впевнено крокували коридором.
​— Цікаво, і де та Соколова, якій він учора вночі серенади співав?
​— Можливо, їй просто соромно? — припустила якась білявка поруч біля мене.
​І мені в ту ж мить дико захотілося підійти й детально розповісти їй, як сильно цей Левицький мене дратує, і що між нами немає й близько нічого спільного, та й бути не може!
​— За що соромно? Я була б щаслива, якби мені під вікнами співав найзавидніший хлопець університету, — зітхнула інша дівчина.
​Від такого повороту я аж рота ошелешено прочинила. Дівчата, та я вам його задарма готова віддати, ще й доплачу! Мені хотілося закричати про це на весь хол, але раптом я зустрілася поглядом із Данилом. Він посміхався — широко, щиро й нахабно, прекрасно усвідомлюючи всю абсурдність і ганебність ситуації, в яку мене загнав.
​Моє перемир'я з Левицьким офіційно закінчилося. І, судячи з його задоволеного виразу обличчя, він це й сам чудово знав.
​— Пройти до університету і не почути твоє прізвище — це сьогодні завдання не з легких! — промовила Аня, яка раптово з'явилася поруч і міцно обійняла мене за плечі.
​— Аню, ти навіть не уявляєш, наскільки сильно він мене дратує, — застогнала я, протягуючи подрузі стаканчик із кавою.
​— Можливо й так, але ти тільки уяви, яка це шалена реклама для просування твоєї книги! Ще вчора про тебе мало хто знав, а вже сьогодні половина студентів прагнуть з'ясувати, хто ж така ця загадкова Соколова.
​— Ага, жіноча частина — суто для того, щоб усунути конкурентку на шляху до серця свого кумира. А от думку чоловічої частини я ще не чула.
​— А раптом таким дивним чином він просто намагається зізнатися тобі в коханні?
​Я знову ледь не вдавилася кавою й обурено вигукнула:
​— Аню, ти що, з глузду з'їхала?!
​— Марто, хлопці інколи бувають дуже дивними у своїх проявах симпатії.
​— Можливо, але тут це лише помста!
​— Одне іншому не заважає, — весело відказала подруга.
​Я на повному серйозі на секунду задумалася над тим, щоб залишити її тут саму, а на пару піти гордо самотньою ходою. ​Раптом пролунав гучний дзвінок, сповіщаючи про початок занять. Студенти навколо пожвавішали й почали швидко розходитися по аудиторіях.
​— Ходімо, нам теж час, інакше запізнимося, — промовила подруга, викидаючи порожній стаканчик у сміттєвий бак.
​— Доброго ранку, сусідко! — несподівано пролунав зовсім поруч голос Данила. Він порівнявся зі мною, подарувавши ту саму щиру посмішку, яку я категорично не поділяла.
​— Доброго ранку, гітарист-терорист — невдоволено кинула я йому в спину, коли він рушив уперед.
​— Марто, от мені все одно здається, що між вами щось та може бути! — знову завела свою шарманку Аня.
​— Ага. Військові дії, — жартома процідила я і раптом почула за своєю спиною тихий, короткий смішок.
​Напевно, Левицький, який ішов трохи попереду, так само як і я, абсолютно не поділяв романтичних сподівань моєї подруги.