9. Нічний концерт

Данило
Близько двадцяти хвилин у ледь теплій воді я знову намагався привести себе до ладу. Пил був усюди: на обличчі, тілі та навіть у носі. Було стійке відчуття, що якби я побув там ще бодай якісь п'ять хвилин, то сто відсотків знайшов би двері у Нарнію — просто для того, щоб урятуватися.
​Витираючи волосся рушником, я зрозумів, що мій попередній одяг тепер абсолютно брудний і вимащений сірим пилом, а іншого змінного комплекту я з собою в душ просто не взяв.
​За суворими правилами нашого гуртожитку ходити коридорами в одному рушнику було категорично заборонено. Олена Вікторівна колись навіть пригрозила комусь негайним виселенням за подібні «пляжні» походеньки. Але стояти в душовій до самої ночі і чекати коли всі заснуть теж абсолютно не входило в мої плани.
​Я обережно визирнув у коридор і, на щастя, там було порожньо. Крок за кроком, притримуючи рушник на стегнах, я швидко перетнув небезпечну зону. І коли вже готовий був видихнути з полегшенням, двері моєї кімнати прямо перед моїм носом різко розчинилися. ​На порозі стояв Назар та з неприхованим подивом і цікавістю оцінював мій пляжний вигляд.
​— Нічого собі ти купатися пішов... На річку чи що?
​Я мовчки пройшов повз нього в кімнату та відразу дістав чистий одяг із шафи. Назар зачинив двері й повернувся на своє ліжко, не зводячи з мене очей.
​— Ні, серйозно, Левицький, що сталося? Тебе пограбували? Побили? Чи ти просто програв у суперечці якесь безглузде бажання? — Я важко видихнув, поглянув на нього і якомога спокійніше промовив:
​— Я був під ліжком у Соколової.
​— Де ти був? — перепитав друг, ніби реально не почув мене з першого разу.
​— Під її ліжком.
​— Добровільно?
​Я кинув на нього такий похмурий погляд, що Назар на знак розуміння миттєво замовк. Але вже за кілька секунд кімнату підірвав його гучний, заливистий регот.
​— Назаре, це взагалі не смішно!
​— Даня... Ти староста гуртожитку! Тебе можуть вигнати за ходіння в рушнику по коридору, а ти лізеш під ліжко до першокурсниці через якісь медіатори?!
​Я схопив подушку і щосили запустив у нього. Він спритно спіймав її і засміявся ще голосніше.
​— Це ваша дурна ідея змусила мене перевірити здогадки! І знаєш що? Це справді Соколова вкрала мої медіатори. Але тепер вона змушена буде відповісти мені за все.
​— Тобто ваша війна продовжується? — запитав Назар, тримаючись руками за живіт, який у нього, напевно, вже почав боліти від сміху.
​— А вона й не закінчувалася.
​— Ненормальні! — промовив Назар, безсило падаючи спиною на ліжко.
​— Ти чого розлігся? — запитав я друга, суворо вдивляючись у сусідню стіну, за якою ховалася моя маленька злодійка.
​— А що мені ще робити?
​— Збирайся!
​— Куди?
​— На репетицію. Якщо Соколова не дала нам сьогодні нормально пограти вдень, то нехай чекає на репетицію під своїми вікнами вночі. Набери Артема і скажи, що сьогодні об одинадцятій, а краще навіть пізніше, я чекаю на нього з інструментами прямо під вікнами Соколової.
Поки Назар розмовляв з Артемом, я дзвонив Максиму. Приблизно за п'ять хвилин уся наша група «Пульс» була проінформована про незаплановану пізню репетицію прямо під вікнами студентки Соколової.
​Коли на вулиці добряче стемніло, ми з Назаром тишком-нишком вибралися з гуртожитку. На подвір'ї на нас уже чекали Артем та Максим.
​— Отже, який план? — одразу з азартом запитав Артем, у той час як Максим — найстарший та найздравомислячіший серед нас — серйозно промовив:
​— Хлопці, якщо комендант дізнається, вас можуть виселити без права повернення.
​— Я візьму всю відповідальність на себе! — відрізав я і вказав пальцем на вікно на другому поверсі, в якому тьмяно горіло світло. — Бачите те вікно?
​— Ну!
​— Саме там живе злочинниця, через яку наша сьогоднішня репетиція в день так і не відбулася.
​— Чекай, ми зараз серйозно будемо мститися першокурсниці за медіатори, які коштують гривень триста? — перепитав Максим, вигнувши брову.
​— Так.
​Артем задоволено потер руки і з захопленням протягнув:
​— Мені вже починає подобатися ця історія!
​Я перекинув шкіряний ремінь гітари через плече та широко усміхнувся хлопцям із гурту, який за роки навчання став моєю другою сім'єю.
​— Данило, ні! — з надією в голосі промовив Назар, на що я лише хижо примружився.
​— Так, Назаре.
​— Олена Вікторівна нас просто уб'є... — приречено пробурмотів Назар.
​Я, абсолютно не реагуючи на його панічні попередження, впевнено пройшовся пальцями по струнах, налаштовуючи інструмент.
​— Господи, допоможи, — тихо промовив друг і закрив обличчя долонями.
​Я ще кілька разів перебрав пальцями по струнах, і нічну тишу раптом розірвала напрочуд нав'язлива мелодія — з тих, яку почуєш один раз і потім будеш наспівувати протягом дня без упину.
​Артем почав заливисто реготати, паралельно впевнено перебираючи пальцями по клавішах синтезатора, який він притягнув із собою з гуртожитку.
​Я підняв голову до другого поверху, де у вікні світилося ледь помітне світло, і на повні груди заспівав:
​— Спи, сусідко, спи, тільки скарги не пиши. Бо якщо напишеш знову — знову буде «трень» і співи!
​— Трень-трень-трень, не сердись і не кипи! — пролунала бас-гітара Максима, ідеально поєднана з імпровізованою мелодією барабанів, які ми винахідливо замінили каструлями, поцупленими на спільній кухні.
​— Трень-трень-трень, краще в гості виходи! — підхопив і заспівав Артем, ледь стримуючи сміх.
​— Є сусідка непроста, все гітара їй заважа. То не спить вона вночі, то пише скаргу на зорі!
​— Трень-трень-трень! Не кипи, сусідко, спи! — проспівали хлопці в унісон, на ходу підхоплюючи мелодію та мотиви нашої спонтанної пісні.
​— Трень-трень-трень! Спи, сусідко, спи, тільки медіатори поверни! — голосно проспівав я останній рядок, і хлопці затихли, завершуючи фінальний акорд.
​— Ти серйозно у слова пісні навіть медіатори вплутав? — промовив Назар, усе ще не поділяючи нашого шаленого й веселого настрою.
​— Справжнє мистецтво повинно йти від самого серця, — весело відказав я.
​І саме в цей момент квартирка (форточка) вікна в кімнаті Марти з гуркотом відчинилася. Вона визирнула на вулицю, і по її обличчю було чітко видно: мого нічного концерту вона абсолютно не оцінила.
​— Левицький! — прокричала вона на все подвір'я так, що, здається, у половини гуртожитку в цю секунду заклало вуха.
​— Що, Соколова? — відгукнувся я знизу, широко посміхаючись.
​— Який же ти нестерпний! — прокричала вона, але її обурений крик раптово потонув у гучних оплесках та вигуках, що долунали з відчинених вікон інших студентів, які весь цей час із захватом слухали наш безкоштовний виступ.
​Я задоволено посміхнувся і грайливо підморгнув Марті, яка від сорому й злості миттєво сховалася назад у кімнату, з гуркотом закривши вікно.
​— Хлопці, на біс? — запитав я гурт.
​Підігріті загальним азартом, хлопці кивнули. Знову роздалася легка, але дуже заразлива мелодія, і під нічним небом знову пролунали слова, що прийшли мені в голову прямо на ходу.
​— Є сусідка непроста, все гітара їй заважа. То не спить вона вночі, то пише скаргу на зорі... Трень-трень-трень! Не кипи, сусідко, спи!