8. Пошук медіаторів

Данило
​Я відкрив коробку з медіаторами, але там виявилося пусто. Абсолютно пусто. Перед тим як піти в душ, я дуже добре пам'ятав, що поклав свій робочий медіатор у коробку, і вона точно не була порожньою. Я насупився, поспіхом прокручуючи останні декілька хвилин у голові.
​— Назаре! — покликав я друга, який безтурботно лежав на ліжку, ніби взагалі нічого не відбулося. Хоча для нього воно так і було — звичайний собі вечір, але от мої медіатори кудись містично зникли.
​— Ммм? — обізвався він, ліниво махнувши головою в мій бік.
​— У мене зникли медіатори.
​Друг навіть голови не підняв від екрана телефона, лише байдуже кинув у відповідь:
​— Ну, значить, купиш нові.
​— Ти не зрозумів. У мене зникли всі медіатори! З нашої кімнати!
​— Всі?! — ошелешено підняв голову від телефона друг. Подив на його обличчі зараз було просто важко не помітити.
​— Абсолютно! Перед тим як йти в душ, усі медіатори ще були на своєму місці, але коли я повернувся — там абсолютно порожньо.
​— Це реально дивно, у кімнаті ж крім нас із тобою нікого немає... — протягнув друг, а в наступну секунду раптом різко луснув себе долонею по лобі. — Чорт! Я ж вибігав униз забрати наше замовлення з доставки і, здається, залишив двері привідчиненими!
​— Назаре, ти можеш бути хоч трохи менш халатним?
​— Думаєш, їх хтось вкрав?
​— Я не думаю, я впевнений в цьому на всі сто відсотків! Інакше як пояснити, куди вони зникли за якихось пів години? — промовив я, роздратовано кидаючи порожню коробочку на стіл.
​— А не думаєш, що це наша сусідка так мститься за твої нічні концерти? — запитав Назар.
​Я втомлено почухав потилицю, але швидко відкинув цю думку.
​— У нас із Мартою офіційне перемир'я. Якщо війна між нами продовжиться, Олена Вікторівна пригрозила виселити нас із гуртожитку. Тому не думаю, що це справа її рук. Вона не ризикне.
​— Ну, якщо ти настільки впевнений, що це не її рук справа, то що я можу ще сказати.
​Жодні пошуки медіаторів не дали бажаного результату. Я ретельно оглянув усе ліжко, стіл, приліжкову тумбочку, стелаж — і нічого. В принципі, на інший результат я й не розраховував, адже я не та людина, яка буде розкидати свої речі де заманеться. Але все ж у глибині душі сподівався на якесь диво.
​— Що, немає? — запитав Назар, виймаючи з вух навушники й спостерігаючи за моїми марними зусиллями.
​— Ні!
​— Завтра на репетицію як підеш? Без медіаторів?
​— Ви будете репетирувати, а я просто слухатиму. Можливо, хоч так нарешті складу мелодію до нової пісні, — промовив я, розчаровано опускаючись прямо на підлогу й спираючись спиною до ліжка.
Зникнення усіх моїх медіаторів виглядало надто підозріло, але підозрювати особливо й не було кого. Можливо, Назар таки має рацію і варто якось перевірити Марту?
***
​— Не кажи, що ти реально сумуєш за шматочками пластику? — промовив Артем у звичній для себе іронічній манері.
​— Це були мої медіатори, — відрізав я, взагалі не поділяючи постійного оптимізму нашого бас-гітариста.
​— Купиш інші, — кинув він мені абсолютно байдуже.
​— Це були хороші медіатори.
​— Вони були золотими?
​— Ні.
​— Діамантовими?
​— Ні.
​— Тоді я взагалі не розумію масштабів цієї трагедії.
​— Скажу зі своєї точки зору: це сто відсотків була крадіжка. Тож пригадуй, кому ти так сильно насолив, і паралельно купуй нові медіатори. Нам потрібно нормально проводити репетиції, а твоя нічна робота та постійна зайнятість у студраді ніяк нам у цьому не допомагають, — промовив Максим, відкушуючи великий шмат піци.
​— Та навіщо комусь взагалі красти медіатори? Звичайний пластик, який коштує трохи більше трьохсот гривень.
​— Ой, не кажи! У нас через стінку живе сусідка, яка на дух не переносить творчість Данила. Тож я навіть не здивуюся, якщо це справа її рук, — промовив Назар, влучно кидаючи кожному по пляшці холодної пепсі.
​— У нашого Данила з'явилася дама серця? — збадьорився Артем і з таким інтересом поглянув на мене, що аж проґавив кинуту пляшку. Та з гуркотом упала на підлогу, але, на щастя, не розбилася.
​— Знаєш, Данило, а в словах Назара є здоровий глузд. Проберись сьогодні до неї в кімнату і пошукай свої медіатори, — запропонував Артем.
​— Хлопці, це вже перебір. У нас із нею перемир'я. І якщо я без жодної вагомої причини, лише через свої підозри, залізу в її кімнату — я сам знову розв'яжу цю війну.
​— Роби як знаєш, — промовив Максим, роблячи великий ковток напитку, — але завтра на репетиції у тебе кров з носа мають бути медіатори.
​Слова друзів не давали мені спокою. Можливо, вони таки мають рацію і ця крадіжка — зовсім не випадковість? Що, як саме Марта таємно порушила наше перемир'я, пробралася до мене в кімнату й поцупила коробку?
​Повертаючись увечері з душу, я перебирав у голові будь-які здогадки та підозри, але навіть уявити не міг, хто ще міг піти на такий зухвалий крок. Проходячи повз чотириста тринадцяту кімнату, я зупинився на секунду довше, ніж було необхідно, і втомлено пробурмотів сам до себе:
​— Данило, це вже реальний перебір! А якщо це не вона вкрала медіатори?
​Мій здоровий глузд кричав на всю що це безглуздя, у той час як підступне чортеня,  щосили волало: «Відкрий двері з ноги та запитай, де ця ненормальна діла твої медіатори!»
​Я обережно постукав. Відповіді не було. Тоді я злегка штовхнув і привідчинив двері. Помітивши, що всередині нікого немає, я тихо увійшов у кімнату. Тут на мене чекала майже стерильна чистота — повна протилежність тому творчому хаосу, який я застав, коли заходив до неї минулого разу.
Я окинув поглядом порожню кімнату, і майже відразу мій погляд зафіксувався на медіаторах, що лежали на столі. 
​Гірка усмішка усвідомлення з'явилася на моїх вустах, і я ледь не вилаявся вголос. Не думав, що моя сусідка злодійка!
​— Дурня якась.Вкрасти шматочки пластику! Не гроші, не навушники, не ноутбук. Сто відсотків ненормальна! — промовив я сам до себе, важко видихаючи. Так легко Соколовій це з рук точно не зійде!
​Раптом за дверима пролунали кроки. Я поспіхом озирнувся і... не придумав нічого кращого, ніж просто залізти під ліжко. І вже за секунду дуже сильно пошкодував про свій необдуманий вчинок.
​— Ти ж знаєш, яка Соколова бруднуля, якого чорта ти лізеш під те ліжко? — пробубнів я сам до себе, витираючи павутину з обличчя.
​Під ліжком виявилося неймовірно брудно. Шар пилу прикрашав не лише підлогу та якісь закинуті книжки, а ще й мене. Пил та павутина щільно покрили моє тіло, а в носі засвербіло так сильно, що я ледь не видав своє місцезнаходження гучним чихом.
​Мій погляд упав на самотню шкарпетку, що лежала в самому кутку, і я в думках почав  молитися усім відомим богам, щоб ця шкарпетка належала Марті. Інакше було взагалі не зрозуміло, скільки їй років і чи не зародилася всередині нова цивілізація.
​Двері відчинилися, і в кімнату увійшло двоє. За першим же звуком я зрозумів, що це Соколова, а от кому належав другий дівчачий голос — мені було абсолютно нецікаво. Найбільше на світі зараз хотілося просто вилізти зі своєї схованки й обтруситися.
​— Та де ж ти? — пробубоніла Соколова, і я сам подумки поставив їй те саме питання, не розуміючи, що саме вона шукає. Але я був би дуже щасливий, якби вона знайшла це якомога швидше і пішла геть.
​— Можливо, ти знайдеш пізніше і тоді занесеш? — запропонувала інша дівчина, але Соколова відмовилася і наполегливо продовжила шурхотіти речами на столі.
​— Він лежав десь тут! — промовила вона, і в цей самий момент стопка з її підручниками зрадницьки завалилася та з гуркотом упала на підлогу.
​«Ну взагалі прекрасно», — подумав я, беззвучно відсовуючись ще глибше в темряву.
​— Є! — радісно промовила Соколова, протягуючи щось дівчині.
​Тонкі пальці сусідки потягнулися до підлоги за підручниками, і я опинився буквально за сантиметр від викриття, але щільний край ковдри, що звисав додолу, завадив їй мене помітити. Зібравши підручники, Соколова та інша дівчина нарешті покинули кімнату.
​Я почекав ще кілька секунд, а потім, немов ображений на весь світ привид, вискочив з-під ліжка. Вигляд у мене був такий, ніби я щойно дивом вижив після тривалих археологічних розкопок. Футболка вся в сірі пилюці, обличчя в павутині, а на волоссі взагалі застрягло щось біле.
​Я важко видихнув і промовив, дивлячись на медіатори на столі:
​— Тобто ти вкрала мої медіатори і ховаєш їх у кімнаті, яку востаннє прибирали ще за часів динозаврів?
​Я спробував обтрусити пил із футболки, та марно. Було таке відчуття, ніби його від моїх рухів стало тільки більше. Провів рукою по волоссю — ще гірше. І це враховуючи, що якихось п'ять хвилин тому воно було абсолютно чистим після душу!
​Просто прекрасно. Тепер потрібно знову йти в душ, і я більш ніж упевнений, що гарячої води на поверсі вже немає й доведеться митися в крижаній.
​— Ну все, Соколова… — пробурмотів я, хижо мружачись. — Війну ти поновила сама. І моя помста буде страшною. ​Я забрав свої медіатори й широко усміхнувся.