7.Викрадення століття

Марта

Я поверталася з душу, на ходу витираючи мокре волосся рушником, коли помітила відчинені двері сусідньої кімнати. Краєм ока окинула обстановку і зрозуміла, що самого гітариста-терориста немає. Але взагалі було дивно, щоб Левицький залишив двері привідчиненими — раніше я не помічала за ним такої необачності.
​Машинально я привідкрила двері трохи ширше і на секунду завмерла. Як для хлопця, у його кімнаті було доволі чисто. Ліжко акуратно застелене, лише самий край, на якому, напевно, нещодавно сидів Данило, був злегка прим'ятий. На столі рівними стопками складені конспекти. На підвіконні самотньо, але гордо стояв вазон. Ідеальний порядок. ​Я навіть образилася! Ну чому в людини, яка щовечора доводить мене до нервового зриву, кімната виглядає так, наче її щойно сфотографували для журналу про інтер'єри?
​Мій погляд ковзнув по столу. Там, поруч із гітарою, лежала маленька чорна коробочка. На кришці лаконічними білими літерами було написано: «Guitar Picks». Я насупилася, підійшла ближче та клацнула кришкою. Всередині рівними рядами лежали різнокольорові медіатори: сині, червоні, чорні, жовті... Я витягла один пальцями. Такий маленький, такий безневинний шматочок пластику, але боже мій, скільки від нього шуму!
​Я повільно перевела погляд на гітару. Потім знову на медіатор. ​І раптом мені в голову прийшла настільки геніальна думка, що я навіть перестала кліпати. Якщо немає медіатора... то немає і цього пекельного трень-трень!
​Я швидко озирнулася. У коридорі нікого, з душової за рогом шуміла вода. Я знову подивилася на коробочку. Потім на двері. Потім знову на коробочку, яка зараз здавалася мені головним скарбом цього гуртожитку.
​— Ні, Марто, це безглуздя! Це ж чистісінький дитячий садок. Я доросла, адекватна людина... — прошепотіла я сама до себе, хоча мої пальці вже міцно стискали різнокольорову здобич.
Я закрила коробку й зробила впевнений крок назад.
​Потім зупинилася. Повернулася. Знову відкрила коробку. Ну справді, один медіатор нічого не вирішить! І взагалі, він навіть не помітить його відсутності. Я швидко сунула яскраво-червоний медіатор у кишеню своїх піжамних штанів. Закрила коробку. Зробила два кроки до дверей. І раптом знову зупинилася. Ну чесно? Чорний мені теж дуже подобався.
​Я зупинилась і поглянула ще раз на цю нещасну коробочку. Ну заберу я один чи два медіатори — він навіть не зверне уваги, і який тоді з цього сенс? Левицький просто відкриє коробку, спокійно візьме інший і вже за дві хвилини знову почне своє пекельне: трень-трень-трень.
​Та нехай мене простять усі музиканти світу, але цього гітариста-терориста я вже просто не маю сил терпіти!
​Я озирнулася по сторонах і, тільки після того як остаточно впевнилася, що навколо немає жодного свідка моєї витівки, висипала абсолютно всі медіатори собі в долоню.
​— Сьогодні, хлопці, ви йдете зі мною. Господи, Марто, ти крадеш шматочки пластику, — прошепотіла я сама до себе, але не відчувала при цьому ні грама докору сумління. Натомість серце в грудях калатало так шалено, ніби я щойно пограбувала центральний банк країни, а не кімнату старости гуртожитка.
​Я поглянула на порожню коробочку й задоволено посміхнулася. Бо вперше за останні кілька днів мені стало по-справжньому добре. ​Сьогодні ввечері буде тихо. ​Дуже тихо. ​І від однієї цієї думки на душі розлилося приємне тепло.
​Я швидко сховала різнокольорову здобич глибоко в кишеню й уже біля самих дверей ще раз озирнулася. Гітара самотньо й беззахисно стояла біля столу. Я ледь стримала переможну посмішку.
​— Ну що, Левицький, сьогодні у тебе офіційний вихідний.
Через хвилину я вже стояла у своїй кімнаті.
​У руці яскраво блищали мої різнокольорові трофеї. Я дивилася на них і посміхалася так, ніби щойно здійснила ідеальне пограбування століття і обвела навколо пальця саму поліцію. І тут за стіною з грюкотом відчинилися двері.
​— Назаре! Ти не бачив мої медіатори? — донісся з коридору розгублений і голосний вигук Левицького.
​Я міцно закусила губу, щоб не видати себе, а потім тихо, переможно засміялася.
​— Ні, Левицький. Наша війна ще далеко не закінчилася, — промовила я ледь чутним шепотом.
​Я сховала пластикові скарби в шухляду столу, рвучко відкрила ноутбук, і мої пальці нарешті легко, майже невагомо лягли на клавіатуру. Слова тепер випливали з самої душі, миттєво створюючи живу, яскраву історію. У ній головна героїня тікає від нареченого, орендує одно кімнатну квартиру. Але виявляється що квартира уже здана іншому хлопцю і тепер у них не має вибору, або вони живуть під одним дахом до кінця місяця, або хтось із них шукає нове житло. Але от халепа ні в одного з них не має коштів на іншу квартиру.
​Вже за годину я сиділа абсолютно спокійна, виснажена, але неймовірно задоволена собою. Нова глава була повністю відредагована — жива, динамічна, сповнена емоцій. Для першого знайомства читачів із головною героїнею — саме те, що треба! А найголовніше... за весь цей час не пролунало жодного настирливого, ріжучого вуха трень-трень.
​Я солодко потягнулася на стільці, хруснула пальцями й упевнено відкрила файл із наступною главою.
​— Ну що, Марто, — задоволено хмикнула я сама до себе, — раніше треба було обікрасти цього гітариста-терориста! І робота пішла б утричі швидше.