Перемир'я чи виселення з гуртожитку?

Після пар нас із Данилом чекав справжній сюрприз. Комендант викликала нас у свій кабінет для серйозної розмови, і вже на цьому етапі ми обоє чітко розуміли, чого саме вона хоче. А точніше, були залізно впевнені: Олена Вікторівна — жінка далеко не дурна і все чудово зрозуміла.
​— Марто, Данило, я думаю, ви обоє чудово розумієте, для чого я вас сюди покликала? — запитала Олена Вікторівна, уважно дивлячись на наші реакції з-під своїх окулярів.
​— Олено Вікторівно, ми, звісно, студенти розумні, але навіть приблизно не маємо підозр, з якої причини ви нас викликали, — промовив Данило, невимушено відкинувшись на спинку стільця, ніби повністю контролював ситуацію.
​— Данило, те, що ти хлопчик кмітливий, я знаю. Але те, що ви з гуртожитку зробили справжнє поле бою, обговорює вже весь поверх! І мовчати чи закривати на це очі я більше не буду.
​— Усього лише поверх? — здивовано підняв брови Левицький. — А я розраховував мінімум на весь гуртожиток.
​— Левицький!
​— Мовчу.
​— Скарги один на одного — я думала, це ваш максимум. Але сьогодні ви довели, що це далеко не межа! Вчора будильники з п’ятої до пів на восьму ранку не замовкали ні на мить. Студенти спати хочуть, Соколова! — з очевидним докором у голосі промовила комендант, перевівши суворий погляд на мене.
​— Він перший почав! — з образою промовила я, беручи руки в боки.
​— Та що ви завели, як малі діти: «він перший», «вона перша»? Ви обоє один одного вартуєте! Ти будильники увімкнула, а Данило сьогодні влаштував на поверсі ранок дитячого садочка. Діти малі, чесне слово, — втомлено пробурмотіла Олена Вікторівна, потираючи скроні.
​У кабінеті зависла густа тиша. Ніхто з нас не поспішав її порушувати, але й так легко здаватися теж не збирався.
​— Значить так. Якщо ваша війна продовжиться, я особисто напишу доповідну декану. І тоді питання про ваше виселення з гуртожитку стане цілком реальним.
​— Виселення?! — шоковано перепитала я, раптом чітко усвідомивши весь масштаб ситуації, в яку ми з кожним днем заганяли себе все сильніше.
​— Олено Вікторівно, ну яке виселення, це вже занадто, — спробував вставити слово Данило, але жінка швидко осадила його одним суворим поглядом.
​— Занадто? Левицький, ти староста гуртожитку! Маєш бути прикладом для інших, а не головним витівником балагану. Я через вас четвертий день нормально спати не можу! Як не нічні скарги від Марти, то твої нічні репетиції. Вчора я прокинулася від концерту будильників, сьогодні зранку слухала фестиваль двох гусей!
​— Олено Вікторівно, ну а можна без образ для моєї творчості? — промовив Данило, але я вчасно штурхнула його ліктем у бік, і він миттєво замовк.
​— Левицький, я зараз про репертуар пісні, яку ти вибрав! — втомлено промовила жінка та важко опустилася в крісло. — Все, це моє останнє слово: або ви негайно припиняєте гиркатись, або виселення. Якщо згодні, то з цього часу між вами оголошується перемир'я. Згодні?
​— Так, — неохоче буркнула я.
​— Так, — незадоволено кивнув Данило.
​— От і чудово. Тоді з цього моменту між вами офіційне перемир'я.
​Уже в коридорі, коли ми вийшли з кабінету, Данило притримав важкі двері й уважно подивився на мене.
​— Ну що, сусідко? Перемир'я?
​Я кілька секунд мовчки дивилася на його простягнуту руку. Потім, важко зітхнувши, потиснула її у відповідь.
​— Перемир'я.
​— Приємно мати справу з розумною людиною, — солодко промовив Данило.
​Я скривилася від цього його тону і кинула через плече:
​— Не звикай.
​— І не збирався!
​Повернувшись до кімнати, відносно спокійна та задоволена, я сіла за ноутбук для публікації першої глави свого роману. Вирішила ще раз перечитати її перед відправкою, але з кожним абзацом до мене приходило чітке усвідомлення: мені категорично не подобається цей текст. Речення здавалися занадто сухими, діалоги — прісними й вимученими, а головний герой взагалі поводився як якась неотесана дерев'яна колода.
Я поклала пальці на клавіатуру, готова вкотре переписувати початок.
​Тринь. Я завмерла на секунду, а потім мелодія знову повторилася: тринь-тринь-тринь.
​Я схопила телефон, що лежав поруч, і поглянула на годинник — дев'ята вечора. Не пізно. Фактично він не порушував правила, але як же сильно дратувало його тринькання!
​Тринь-тринь-тринь.
​Я стисла руки в кулаки, щоб не закричати від безсилля. Глибоко вдихнула, а потім важко видихнула. Підсунула ноутбук ближче до себе, але мелодія повторилася, тільки цього разу ще голосніше: «тринь-тринь-тринь».
​Я поглянула на стіну так, ніби могла її спопелити поглядом і виказати все, що думаю цьому недомузиканту, який бринькає одну й ту саму мелодію, але ніяк не може продовжити складати далі.
​Тринь-тринь-тринь. Знову пролунала назойлива мелодія. Я підвелася з місця й нервово обійшла кімнату по периметру.
​— Якщо я просто постукаю та поговорю, це ж не буде порушенням перемир'я? Лише дружня розмова, — пробурмотіла я сама до себе.
​Через секунду я вже стукала в двері Левицького так, ніби збиралася їх винести. Мелодія рвучко обірвалася, і ще за мить двері відчинилися. Данило стояв у домашніх штанах і простій футболці, тримаючи в руках гітару.
​— О, сусідко. Минуло цілих три години нашого перемир'я. Новий рекорд, — хмикнув він.
​— Ти знову граєш, — промовила я з заминкою, не знаючи, з чого правильно почати діалог. Данило справді нічого не порушував, але його тринькання вже сиділо десь глибоко в печінках.
​— Так.
​— Мені це не подобається, — хотілося промовити, що мені не подобається саме застій його музи. Адже якщо так підуть справи, то разом із його музою піде і моя. Тоді ми будемо сидіти вдвох без натхнення: я буду мовчки витріщатися в монітор ноутбука, а він так і далі продовжуватиме тринькати на одному місці.
​— Співчуваю.
​— І все? Це все, що ти можеш зробити?
​— А що ще я маю сказати чи зробити?
​— Не знаю... Вибачитися?
​— За те, що зараз дев'ята вечора?
​— За те, що ти — це ти! — нервово випалила я, гучно тупнувши ногою.
​Данило раптом м'яко посміхнувся, і я мимохідь помітила ямочки на його щоках — такі маленькі, ледь помітні, але такі щирі, що я задивилася на них на секунду довше, ніж було потрібно.
​— У мене щось на обличчі? — запитав гітарист-терорист, і я поспіхом відвела погляд, відчуваючи, як щоки починає зрадницьки палити.
​Повертаючи своє попереднє невдоволення, я голосно промовила:
​— Совість твою шукала, але її у тебе немає! — випалила я та поспіхом розвернулася, та покрокувала у свою кімнату.