Жили у бабусі два веселі гусі!

Свій ранковий підйом у таку рань я точно не планував, і бачити сонце о п’ятій ранку в мене не було жодного бажання. Але рахуючи сороковий за рахунком будильник, я вже чітко розумів: її нахабна витівка обов'язково понесе за собою розплату. Повну й безжальну.
​— Данило, це, здається, взагалі перша дівчина в цьому університеті, яка не фанатіє від тебе, — зі смішком промовив Назар пригадуючи ранковий концерт.
​— Та краще б вона була фанаткою! Менше проблем мав би, — роздратовано буркнув я, потерши перенісся. Перед очима все ще плавали червоні кола від пекельного недосипу. — А так ця вискочка мало того, що качає права, так ще й уперта як віслюк. Будь-які мої пояснення, що я пишу музику тоді, коли маю на це вільний час, на неї взагалі не діють. Вона свято переконана, що я роблю це спеціально, аби зіпсувати їй життя!
​— Слухай, а ти не думав просто звільнитися з тієї роботи, щоб хоча б нормально висипатися? — припустив друг, крутячи в руках ручку. — Тоді ти міг би спокійно писати свої треки після пар, без жодної шкоди для власного здоров'я та нервової системи нашої сусідки.
​— Назаре, ти ж сам усе чудово знаєш, — важко зітхнув я. — Я не можу просто так усе кинути. Пообіцяв власнику, що допрацюю цей місяць, поки вони не знайдуть мені адекватну заміну. Не в моїх правилах підставляти людей.
​— Ну, Данило, виконати цю обіцянку буде капець як складно. Особливо враховуючи, що місяць тільки-но почався, а твоя сусідка — ой яка не фанатка твого таланту. І терпіти твої нічні репетиції в неї немає жодного бажання, — промовив Назар, але я вже майже не слухав його, занурившись у власні думки й детально уявляючи солодку розплату.
​— Підеш зі мною в магазин електроніки? — запитав я, як тільки ми покинули корпус університету після останньої пари.
​— А ти встигнеш до роботи? — Назар глянув на годинник.
​— Так, якраз хвилин тридять є в запасі.
​— І що ти збираєшся купувати?
​— Та хочу підібрати якусь хорошу, але не надто дорогу блютуз-колонку, — спокійно відповів я.
​Друг відразу зацікавився і по дорозі почав накидати мені різні варіанти. ​Через п’ятнадцять хвилин я вже стояв біля каси з новенькою покупкою. Невеличка, зручна, в міцному корпусі, але, судячи з характеристик, така потужна й неймовірно гучна, що моя люба сусідка Соколова обов'язково почує її, навіть якщо спатиме найміцнішим, безтурботним сном у світі.
​— Як думаєш, що краще увімкнути: важкий рок чи класику? — запитав я в Назара, виходячи з магазину й крутячи в руках коробку.
​Друг на секунду зупинився й ошелешено витріщився на мене.
​— Данило... Ти що, купив її не для себе?!
​— Для себе, звісно, — хижо посміхнувся я. — Просто мені терміново потрібно влаштувати незабутній концерт для моєї невгамовної сусідки.
​— Чорт забирай, Даня! Я думав, тобі реально потрібна акустика для треків, а ти це все заради помсти затіяв?
​— Назаре, я б чесно залишив усе як є. Навіть не думав би мститися, — я згадав свій ранковий стан, і мої очі недобро блиснули. — Але сьогоднішній залп із її  будильників перейшов усі можливі межі...
​Я пригадав, як сьогодні вранці — сонний, розпатланий та катастрофічно невиспаний — зіскочив із ліжка з повним нерозумінням ситуації. За стіною на всю гучність волала одна й та ж сама пекельна мелодія: рев електрогітари, божевільні барабани та гучне, хрипке «А-а-а!». Через пів години цього знущання вже я кулаком гатив у двері сусідки, підбираючи триповерхові лайливі слова. Але ні відповіді, ні закінчення концерту так і не дочекався. Тільки-но один будильник затихав, як за кілька хвилин інший знову розпочинав свої тортури для моїх бідних барабанних перетинок.
​Згадка про це миттєво стерла залишки жалю. На моїх вустах з'явилася хижа посмішка від передчуття майбутнього «заходу», і я обернувся до друга:
​— Завтра рано побачеш яка вона розплата на смак, — кинув я і на прощання ляснув Назара по плечу, щоб встигнути на роботу.
***
​Наступного ранку спокійна, приємна мелодія мого власного будильника розбудила мене о пів на сьому. Я легко підвівся з ліжка — нарешті виспаний, бадьорий та сповнений передчуття гарної розваги. Швидко одягнувся, прихопив нову покупку і вислизнув у порожній коридор. Вибравши момент, коли нікого не було поруч, я засунув блютуз-колонку глибше у вентиляційну трубу, що проходила якраз між нашими секціями, і тихо повернувся до себе.
​Я підключився до апарату, викрутив гучність на максимум і рішуче натиснув кнопку увімкнути. ​Вже за секунду на весь поверх, відбиваючись луною від бетонних стін, загриміло.
​— Га-га-га! Га-га-га!
​А слідом за бадьорим програшем полетіли перші слова: «Жили у бабусі два веселі гусі! Один сірий, інший білий — два веселі гусі!..»
​Закрившись у своїй кімнаті, я просто зайшовся диким реготом, затискаючи рот рукою, щоб не спалитися передчасно. Я чітко розумів, що цей шедевр дитячої анімації зараз почула не лише Марта, а й абсолютно весь поверх. Мелодія з вентиляції розносилася так хитро, що локалізувати її було майже неможливо.
​Аби не викликати зайвих підозр, я зачекав хвилин десять, стер із обличчя посмішку, напустив на себе максимально заспаний вигляд і вийшов у коридор оцінити ситуацію. О, картина була незабутньою! Заспані, злі, розпатлані студенти висувалися з кімнат, люто лаялися й гарячково шукали джерело звуку. Вони дезорієнтовано крутили головами, але через акустику коридору не могли зрозуміти, звідки саме відлунює ця дитяча пісня.
​І тут із чотириста тринадцятої вилетіла Соколова власною персоною. Очі метали блискавки, кулаки стиснуті. Вона вмить знайшла мене поглядом, нагородила таким злим і пронизливим поглядом, від якого плавиться метал, і рішуче покрокувала прямо до мене.
​— Ти здурів?
​— Ні. Просто вирішив ближче ознайомити тебе з українським фольклором.
​— Данило, на жаль, у мене немає доказів, — скрегочучи зубами, промовила вона, окидаючи підозрілим поглядом коридор.
​— Я б зараз цьому жартівнику гуся б в одне місце запхнув! — розлючено промовив четвертокурсник, який професійно займається боксом ще зі школи. І у мене не було жодної причини йому не вірити, навпаки — є вагома причина приховувати автора цієї витівки до останнього подиху.
​— Що тут відбувається?! — розлючено прокричала комендант, яка щойно з'явилася на поверсі й оцінила поглядом невдоволених студентів, які, немов стадо гієн, шукають центр виникнення звуку.
​— Комусь дуже нудно, і хтось вирішив концерт влаштувати, — голосно промовила Соколова, кидаючи звинувачувальний погляд на мене.
​— Хто влаштував цей балаган — негайно припиніть! Інакше сьогодні ж виселю вас із гуртожитку за порушення поведінки! — прокричала Олена Вікторівна.
​— Негайно вимкни це! — тихо промовила Марта, підходячи до мене майже впритул, але тепер уже з посмішкою від вуха до вуха, бо чітко зрозуміла мій прокол із комендантом.
​— Чому? Гуси ні в чому не винні.
​— Левицький, я зараз скажу, що це твоя шарманка грає!
​— Тобі ніхто не повіріть, а доказів у тебе немає. А от я можу сказати, що це твоя витівка, аби помститися мені за вчорашній протокол.
​— Левицький, ти ненормальний.
​— А ти поставила бог знає скільки будильників. Ми з тобою взагалі не маємо права засуджувати одне одного. І взагалі, скажи дякую, що зараз сьома, а не п'ята ранку! — промовив я, уже ледь стримуючи сміх.
​— Я знайшов! — пролунав радісний голос одного зі студентів біля вентиляційної решітки.
​Марта підійшла до нього та буквально вихопила колонку з рук, нервово оцінюючи її, немов бомбу сповільненої дії. Раптом вона повертається з нею в мій бік, наші погляди зустрічаються. У момент, коли я був на всі сто відсотків упевнений, що вона що сили жбурне її об підлогу, щоб та розлетілася на друзки, Марта робить неочікуваний фінт. Вона кидає її мені прямо в руки і гучно, так, щоб чули абсолютно всі навколо, промовляє:
​— Левицький, ти ж у нас староста гуртожитку, і саме тобі займатися питанням пошуку цього жартівника. За подібні витівки яка міра покарання має бути застосована? — запитала Марта дивлячись в сторону Олени Вікторівни.
​— Виселення з гуртожитку, — спокійно й суворо промовила жінка.
​І саме в цей момент із колонки в моїх руках знову зрадницьки й максимально вчасно роздається бадьора музика:
​— Один сірий, другий білий…
​Я гарячково тицьнув пальцем у кнопку та вимкнув колонку та з максимально серйозним обличчям промовив:
​— Винуватця обов'язково знайдемо та покараємо за всією суворістю правил!
​— Данило, займися цим питанням. Бо сьогодні колонка, а завтра що? — промовила Олена Вікторівна, розвернулась та пішла геть.
​Незадоволений натовп студентів теж потроху почав розходитись по своїх кімнатах. А я залишився наодинці в порожньому коридорі з Мартою, чий погляд горів праведним вогнем та очевидним незадоволенням.
​— Гітарист-терорист, — промовляє Марта ткнувши своїм тонким пальцем мені прямо в груди.
​— Що? — перепитав я, хоча дуже добре почув прізвисько, яким вона мене щойно нагородила.
— Левицький, ти нестерпний!
Марта лише люто зблиснула очима, обійшла мене по дузі й так грюкнула дверима своєї чотириста тринадцятої, що штукатурка над моєю головою ледь помітно здригнулася.
​Я подивився на зачинені двері, потім на колонку в руці. Попри пекельну втому й недосип, на душі вперше за довгий час було по-справжньому весело. Цей семестр точно не буде нудним.