Залп із будильників

Рано чи пізно нерви здають у кожного, а з таким сусідом, як Левицький, можна ще й реально сісти за вбивство.
​Вже за традицією, рівно о одинадцятій вечора за стіною пролунало знайоме й до  болю настирливе «тринь-тринь». Я з грюкотом закрила кришку ноутбука і відклала його вбік. У голові пульсувало чітке усвідомлення, якщо я за завтра не напишу ці нещасні дві глави, то просто профукаю дедлайн. Але видавлювати з себе кожне речення під акомпанемент гітарних переборів не було жодного бажання. Мені хотілося подарувати своїм читачам цікаву, живу та емоційну історію, а не прісну, суху й безглузду нісенітницю.
​А створити шедевр я могла лише в повній тиші та гармонії з собою. Оскільки цей гітарист-терорист не давав мені такої необхідної гармонії, я вирішила, що теж не дам йому спокою. Війна так війна, Левицький. Почнемо завтра зранку. ​На моїх губах з’явилася підступна посмішка. Я дістала телефон і відкрила налаштування будильника. Починаючи з п’ятої ранку і включно до сьомої тридцяти, я виставила сигнали на кожні п’ять хвилин. І на кожен, абсолютно кожен дзвоник я вибрала найогиднішу, найгучнішу й найдикішу стандартну мелодію, від якої мертвого можна підняти.
​Задоволена собою та сповнена передчуття солодкої розплати, я нарешті вмостилася на подушці. Майже відразу втома взяла верх, і я провалилася в глибокий сон.
​Перший дзвін будильника о п’ятій ранку я почула не відразу. Точніше, він повільно, немов липка павутина, вривався у мою свідомість, безжально проганяючи залишки солодкого сну. Проте залізна мотивація змусила мене підвестись з ліжка. Навшпиньках, наче нічний ніндзя, я підійшла до стіни, за якою спав мій мучитель. Я поклала телефон на тумбочку, присунувши його впритул до стіни — якраз навпроти того місця, де, за моїми розрахунками, стояло ліжко Левицького.
​Залишивши мобільний тероризувати сусіда кожні п'ять хвилин, закинула на плече сумку, взяла під пахву ноутбук і тихо вислизнула з кімнати. Я попрямувала в цілодобову кав'ярню на першому поверсі сусіднього корпусу. ​Нехай тепер сам відчує смак розплати й спробує поспати під цей пекельний оркестр. А в мене попереду — кава, тиша і дві нові глави.
В кавярні я замовила міцне подвійне еспресо для збадьореня та сіла на лавочку і в ранковій прохолодній тиші порожніх вулиць розпочала писати. Рядки лягали легко, швидко та солодко. Але чим ближче я підбиралася до фіналу, тим ясніше починала усвідомлювати: головний герой у мене вийшов надто сухим і беземоційним. Натомість мені хотілося, щоб він був живим, яскравим і діяв на нерви головній героїні, ніби справжня заноза в дупі.
​Через дві години я перечитала дві написані глави й чітко усвідомила: два місяці важкої праці пішли насмарку. Мені категорично не подобалося закінчення, та й загалом сам головний герой не чіпляв. Його вчинки здавалися висмоктаними крізь пальцяі. Я зі смутком закрила ноутбук, розуміючи, що вже завтра, перед початком публікації моєї нової історії, читачі отримають не чіткий графік виходу глав, а сирі й холодні обіцянки виправляти написане на ходу. Мені доведеться робити все можливе й неможливе, щоб урятувати текст, який є, і повністю переписати характер головного героя.
​Я вирішила поки не підійматися до кімнати, натомість закинула сумку на плече, взяла ноутбук і попрямувала відразу на пари. Спокійна та напрочуд задоволена собою.
​— Для людини, яка не спала пів ночі, ти виглядаєш надто щасливою, — замість вітання промовила Аня, на що я лише солодко й розслаблено потягнулася.
​— А я якраз чудово виспалася! Чого не скажеш про мого гітариста-терориста. На нього зранку чекав цілий залп із будильників, на рингтонах яких стояв найважчий, найбрудніший рок. Раз уже він так сильно любить музику, я сьогодні з п’ятої до пів на восьму ранку дала йому насолодитися нею сповна, — промовила я, з насолодою відсьорбуючи каву з паперового стаканчика.
​— Марто, то у вас там прямо гаряча фаза війни? — жартома підколола мене подруга.
​Я лише змовницьки припідняла плечима. Гаряча чи холодна немає різниці, адже за свої вчинки треба платити. Він не йде на компроміси? Тоді нехай отримує те, на що так сильно напрошувався.
​— До речі, уявляєш, цей музикантишка вчора виписав мені акт про порушення правил гуртожитку! Він у нас, виявляється, не лише місцева рок-зірка, а ще й активний студентський діяч — цілий староста гуртожитку.
​— Ого, нічого собі, я й не знала... — промовила подруга, окинувши поглядом студентів у коридорі, і раптом невимушено додала: — О, а ось і він іде. Слухай, вигляд у нього реально нервовий.
​Я поглянула в той бік, куди дивилася подруга, і наші погляди з Данилом миттєво зустрілися. Мій — переможний і задоволений, його — розлючений і обіцяючий мені всі муки пекла. Під очима хлопця залягли тіні, а зазвичай акуратне волосся зараз стирчало в різні боки навіть хаотичніше, ніж учора.
​— Марто, не підкажеш мені випадково, чому це з твоєї кімнати в гуртожитку о п’ятій ранку розпочався сольний фестиваль важкого року? — процідив крізь зуби музикант, порівнявшись із нами й зупинившись прямо навпроти мене.
​— Справді? — з найвищим ступенем щирого подиву та абсолютної невинності промовила я. На секунду мені аж самій здалося, що мої брови заповзли десь на лоб від такого «шоку». — Яка прикрість. А от я, уявляєш, нічого такого не чула. Спала як немовля.
​— Зате чув увесь поверх! — відрізав він, схрестивши руки на грудях.
​Я всередині миттєво напружилася. Мої переможні фанфари трохи стихли. Мені, звісно, дуже хотілося провчити цього клятого гітариста, але точно не ціною здорового сну інших ні в чому не винних студентів. Вони ж не винні, що через стінку від них живе такий впертий і непробивний егоїст.
​— Ой, ну не перебільшуй! — спробувала я дати відсіч, хоча впевненості в голосі трохи поменшало.
​— Я не перебільшую, Соколова. Я скоріше ще недооцінюю весь масштаб твоєї ранкової витівки, — Данило зробив крок ближче, і в його очах спалахнули небезпечні іскри. — Бо зранку невдоволених, злих і невиспаних студентів під дверима твоєї кімнати зібралося чимало. І повір, якби ти в той момент зволила вийти, то почула б увесь їхній палкий «захват» від незапланованого підйому о п’ятій ранку під гуркіт бас-гітар.
​Він нагородив мене останнім важким поглядом, розвернувся на п'ятах і впевненою ходою пішов геть по коридору, залишаючи мене перетравлювати почуте. Помста вийшла солодкою, але з дуже гірким присмаком.