Війна офіційно оголошена

По закінченню пар я впевнено направилася в деканат. Настрій у мене був бойовий, дуже хотілося нарешті дізнатися, чому три мої скарги залишилися без жодного результату. Гітарист-терорист як тринькав на своїй гітарі, так і тринькає далі. І жодні звернення не допомогли.
​Я піднялася на другий поверх адміністративного корпусу й зупинилася біля потрібних дверей. На табличці золотими літерами було виведено:
​«Студентська рада та питання проживання в гуртожитку».
​Саме те, що мені потрібно. Три дні моїх страждань і нарешті це питання буде вирішено. Я впевнено постукала в двері й почула чітке:
​— Заходьте!
​Я окинула поглядом кабінет, де стояли кілька робочих столів, шафи з товстими папками та великий стенд із яскравими фотографіями студентських заходів. За одним зі столів сиділа жінка років сорока з пишним рудим волоссям.
​— Доброго дня, — привіталася я.
​— Добрий день. Чим можемо допомогти? — люб'язно промовила вона, відриваючись від якихось паперів.
​— Я прийшла стосовно своїх скарг щодо порушення правил проживання в гуртожитку. Три мої заяви залишилися без жодної відповіді, — промовила я максимально милим голосом, на який тільки була здатна.
​Проте я помітила, як брова жінки здивовано вигнулася вгору, і вона діловито запитала:
​— Ваше прізвище?
​— Соколова. Марта Соколова.
Вона кілька секунд зосереджено клацала мишкою, переглядаючи якісь документи на комп'ютері.
​— Так, бачу. Кімната чотириста тринадцять, правильно?
​— Саме так.
​— Ваші звернення були офіційно зафіксоване й передане відповідальному старості гуртожитку.
​Я полегшено видихнула. Ну нарешті! Хоч якась бюрократія працює, і хтось адекватний нарешті займеться цією справою.
​— І хто ж він? — із надією в голосі запитала я.
​— Данило Левицький.
​На секунду мені здалося, що в мене через хронічне недосипання почалися слухові галюцинації. Я кліпнула очима й перепитала:
​— Перепрошую?
​— Данило Левицький. Староста нашого гуртожитку, — повторила жінка повільно й максимально приязно, ніби розмовляла зі слабоумною.
​— Той самий, що живе в кімнаті чотириста чотирнадцять? — мій голос зрадницьки злетів на октаву вгору.
​— Мабуть. Я не пам'ятаю напам'ять номери всіх кімнат.
​Я повільно, наче в кадрах уповільненої зйомки, перевела погляд убік. І тільки тепер, коли перша хвиля шоку трохи спала, помітила ще один робочий стіл у самому дальньому кутку кабінету, прихований за високою шафою. За ним абсолютно спокійно сидів Левицький. Він неквапливо перегортав якісь папери, тримаючи в зубах ковпачок від ручки.
​Потім він повільно підняв голову. Наші погляди зустрілися. І цей нахаба, навіть не збентежившись, розплився в задоволеній посмішці.
​— Добрий день, сусідко, — кинув він, витягнувши ковпачок із рота.
​Я ледь не поперхнулася повітрям від обурення. Пальці самі собою стислися в кулаки.
​— Ти?!
​— Я! — задоволено підтвердив гітарист-терорист.
​— Це ти розглядаєш мої скарги?!
​— Так, це входить до моїх прямих обов'язків.
​— На самого себе?! — я зробила крок до його столу, відчуваючи, як щоки починають палати від люті.
​— Ну, виходить, що так.
​— І ти просто викидаєш їх у смітник, так?!
​— Ображаєш, Соколова. Я відповідально ставлюся до паперової роботи. Нічого я не викидав.
​— Тоді чому, в біса, нічого не змінилося?! Чому ти продовжуєш тринькати?
​— Бо офіційно після одинадцятої вечора я порушив правила лише один раз, — абсолютно спокійно, наче викладач на лекції, пояснив Данило.
​— Один раз?! Ти знущаєшся? Твої концерти тривають три ночі поспіль!
​— Марто, правила є правила, — він ліниво відкинувся на спинку стільця й підпер підборіддя рукою. — Інші два рази комендант особисто не зафіксувала порушення, коли приходила. А твої слова проти моїх, сама розумієш, до протоколу не підтягнеш. ​Я відчула, як у мене починає сіпатися ліве око.
​— Це несправедливо, — процедила крізь зуби.
​— Можливо, — легко погодився він.
​— І що мені тепер, по-твоєму, робити?
​Данило ще зручніше відкинувся на спинку стільця й заклав руки за голову.
​— Ну, як варіант, можу запропонувати беруші. Хороша річ, рекомендую.
​— А я можу запропонувати тобі замовкнути? Назавжди.
​— Бачиш, ми поступово вчимося знаходити компроміси, — розслаблено промовив він, підсуваючись ближче до столу й відкриваючи якусь товсту папку. — До речі, Соколова, тут на тебе скарга.
​Від несподіванки мої коліна підкосилися, і я безсило опустилася на стілець навпроти його столу.
​— На мене?!
​— А у нас у чотириста тринадцятій кімнаті живе ще якась Соколова? — знущально перепитав він, припіднявши брову.
​— Дуже смішно! — огризнулася я.
​Данило витягнув із папки свіжий аркуш і протягнув мені. Я буквально вихопила папірець із його рук і впилася поглядом у текст. Результат сьогоднішнього ранкового обходу.
​— Чорт... Левицький, ти серйозно?
​— Цілком, — на його губах заграла така щира, задоволена посмішка, що всередині мене все загорлало. Виникло шалене бажання схопити його кляту гітару й перетягнути нею нахабу по спині, щоб раз і назавжди стерти цей задоволений вираз обличчя. — Сьогодні відбувся плановий обхід кімнат, оцінка санітарного стану твоєї, м'яко кажучи, незадовільна. Порушення норм, бруд, розбита кружка на підлозі...
​Я не витримала й крикнула так, що в кабінеті, здається, затремтіли шибки, а руда жінка за сусіднім столом здригнулася:
​— Ти що, заходив у мою кімнату?! Без мене?!
​— Староста гуртожитку зобов'язаний супроводжувати комісію під час перевірок! — абсолютно спокійно відчеканив він.
​А я кипіла, наче старий заіржавілий чайник. Уся ця ситуація ставала якоюсь надто сюрреалістичною.
​— Твоя скарга — це просто дріб'язкова помста за мої заяви!
​— Марто, нагадую: від тебе є лише одна завірена скарга. І ні, це не помста. Я лише зафіксував факти й виконав свою роботу.
​— О ні, це саме помста! Через одну нещасну розбиту кружку складати цілий офіційний протокол?! — задихалася я від обурення.
​— Там була не одна кружка, Соколова! Їх там чотири стояло по кутках! І брудні шкарпетки, мальовничо розкидані по всій підлозі, — докірливо додав він. ​Мене остаточно зірвало.
​— Вони не брудні, вони чисті! — прокричала я настільки гучно, що студенти, які проходили коридором повз напіввідчинені двері, аж сповільнили ходу, зацікавлено заглядаючи всередину.
​Я рвучко підхопилася, підійшла до дверей і з гуркотом захлопнула їх перед носом допитливих першокурсників. В голові миттєво спливла картина мого божевільного ранкового збору. Шкарпетки й справді були чистими, просто поки я в паніці шукала пару, розкидала їх по всьому периметру кімнати.
​— О-о-о, ну про це я б іще посперечався, — хмикнув Данило, крутячи в пальцях ручку. — А от те, що ти неохайна — це факт.
​— Це творчий безлад! — розлючено випалила я, тупнувши ногою.
​— Настільки творчий, що комісія хвилин десять шукала твою підлогу, щоб просто пройти до вікна?
​— Добре! Можливо, в кімнаті зараз трохи неідеально...
​— Трохи?
​— Ну, дуже трохи!
​— Марто, у тебе підручник лежав у холодильнику, — раптом видав він.
​Я завмерла на місці. Шок заліпив мені рота, і я дуже сильно засподівалася, що мені це просто почулося від утоми.
​— Що?
​— Підручник. Товстий такий.
​— У холодильнику?..
​— Ага. На верхній полиці, прямо на маслі.
​Я заплющила очі й подумки застогнала. Перед очима виник момент, як я зранку однією рукою намагалася зробити бутерброд, а іншою — запхати конспекти в сумку. Трясця.
​Я важко, приречено видихнула й потерла лоб рукою, відчуваючи повну капітуляцію в цьому раунді.
​— Левицький... Якби не твої нічні концерти, я б виспалася, і цього всього б не було! — промовила я, з останніх сил тримаючи обличчя, і розвернулася до виходу.
​— Соколова, не треба звалювати свою забудькуватість і хаос на мою творчість! — пролунав мені в спину його насмішкуватий голос.
​Але я вже не слухала. Розлючена, присоромлена, незадоволена і до глибини душі ображена, я вилетіла з кабінету й покинула адміністративний корпус. Війна офіційно оголошена, і так просто я це не залишу.