Ви вже знайомі?

Яскраве осіннє сонце безпощадно сліпило очі, які ніяк не хотіли розчіплюватися. Та кому взагалі брехати — я й сама цього не хотіла. Єдине, чого мені зараз бажалося, — засмикнути штори та впасти на м'яку подушку, щоб поспати ще хоча б кілька хвилин. Я насунула руку на обличчя і зачепила пасмо волосся, яке відразу почало лоскотати ніс, від чого я гучно чхнула та повернулася на інший бік.
​Моя рука ліниво намацала телефон на тумбочці. Я потягнула його до себе та натиснула кнопку розблокування. Коли на екрані засвітилися цифри годинника, сон зняло немов рукою. Я підірвалася з ліжка, але нога безглуздо заплуталася в ковдрі, і я з гуркотом полетіла на підлогу. Тягнучи за собою ще й чашку з-під учорашньої кави, яку я випила тільки для того, щоб довше посидіти над рукописом та встигнути закінчити його до зазначеного терміну.
​— Трясця твоїй матері! — пробубоніла я, сяк-так виплутавшись із текстильного полону.
​Погляд ковзнув по розбитій кружці та загальному гармидеру в кімнаті, але я махнула рукою на все це. Запізнитися на пару до Григорія Йосиповича — це гарантовано потрапити до його чорного списку. Саме так мені з жахом розповідали дівчата перед початком навчання тиждень тому. Тому я, не втрачаючи ні секунди, швидко натягнула перші ліпші штани та футболку, схопила сумку й вибігла з кімнати.
​До корпусу йти близько десяти хвилин, а до пари залишилося всього вісім. І найбільша проблема полягала в тому, що я ще й гадки не маю, в якій саме аудиторії проходитиме лекція цього грізного діда.
Через п’ятнадцять хвилин я стояла перед аудиторією та невпевнено постукала в двері, після чого зайшла. За кафедрою стоїть сивочолий старий чоловік у костюмі, випрасуваному з голочки. В його погляді відразу читається докір та легка зневага.
​— Григорію Йосиповичу, дозвольте зайти?
​Чоловік скептично опускає окуляри на ніс, окинувши мене оцінюючим поглядом, і суворо промовив:
​— Якщо ви запізнилися на мою пару, — його погляд повільно ковзнув по наручному годиннику, і він продовжив, — на цілих сім хвилин, сміливо можу стверджувати, що мій предмет вам не потрібен.
​— Потрібен, дуже потрібен! — скоромовкою промовляю я, гарячково прокручуючи в голові хоч якісь дієві відмазки.
​— Якби він був вам потрібен, ви б у перший же день не запізнилися! Як вас звати?
​Запитав старий дід, відкриваючи свій потертий блокнот, і я зрозуміла: це той самий легендарний чорний список, за яким він наприкінці семестру буде безжально оцінювати студентів.
​— Марта Соколова, — промовляю я, вже шкірою відчуваючи, що це навчання буде ну дуууже «цікавим».
​— Значить, Соколова... — протягнув чоловік і, вказуючи рукою на аудиторію— Проходьте. Але наступного разу я вас просто не впущу в аудиторію, під дверима будете конспекти писати! — буркнув старий на весь кабінет.
​А я швиденько знайшла поглядом свою новоспечену подругу й нарешті полегшено опустилась поруч із нею за парту.
​— Ти чого запізнилася? — пошепки запитала Аня, прикриваючи рот долонею.
​— Я проспала! Вчора до пізньої ночі сусід спати не давав, тринькав на своїй гітарі. Я вже серйозно думала, що сяду за вбивство.
​Подруга ледь чутно засміялася, але навіть цього тисячного звуку виявилося достатньо, щоб Григорій Йосипович усе почув.
​— Що смішного, Соколова? Коваль? Дівчата, вам дуже весело? Можливо, вийдете з аудиторії та не будете заважати мені проводити пару? — гримнув викладач.
​Я важко видихнула і примирливо промовила:
​— Вибачте, це вийшло випадково.
​Чоловік ще кілька секунд пропалював нас прискіпливим поглядом, але все ж повернувся до дошки й продовжив розповідь.
​— У тебе ручка та зошит є? — знову пошепки запитала я в подруги.
​Вона без зайвих слів протягнула мені запасну ручку та чистий зошит. Я розгорнула його й швидко занотувала:
​«Гітарист-терорист грав на своїй гітарі майже до трьох годин ночі. Я заснула казна-коли, ледве сьогодні встала. Ти б бачила, який гармидер я через це в кімнаті залишила!» — написала я і підсунула зошит подрузі. ​Вона швидко прочитала і взялася писати у відповідь. Через хвилину зошит повернувся до мене:
​«Я вчора теж пізно лягла, каталася по місту з Назаром з третього курсу. Він виявився таким наполегливим! Вчора покликав на каву, я відмовилася, то щоб ти розуміла — о десятій вечора подзвонив і сказав, що чекає під під'їздом. Я спустилася суто поговорити, але після його вмовлянь все ж погодилася покататися. А з твоїм гітаристом щось точно потрібно робити. Напиши скаргу коменді».
​«Назар — це той хлопець, що підходив до нас учора біля корпусу після пар? Та вже три скарги коменді написала, і нічого!» — нашкрябала я у відповідь.
​Пара минала своїм чередом, і лише ми з Анею геть не слухали «цікаву» лекцію Григорія Йосиповича. Можливо, для нього вона й була захопливою, але точно не для нас, ще й зараз, коли тем для обговорення з'явилося чимало.
​«Можливо, в деканат підійти і написати скаргу там, якщо на ці три ніяк не відреагували?» — вивела Аня акуратним почерком.
​«Сьогодні після пар хочу зайти до секретаря й запитати, чому мої скарги були проігноровані», — написала я та знову протягнула зошит подрузі.
Наприкінці пари в зошиті були списані кілька аркушів, але аж ніяк не конспектом, а нашою з Анею розмовою. Ми невпинно обговорювали музиканта, її вчорашню прогулянку містом та багато чого іншого.
​Після дзвінка ми в унісон покинули аудиторію та вийшли в коридор, де студенти інших факультетів і курсів голосно обговорювали початок навчального семестру, шукали аудиторії для наступної пари або просто пили каву з автомата.
​— Уявляєш, цей музикантишка знає навіть моє ім'я! — промовила я, протягуючи паперовий стаканчик із кавою Ані.
​— Можливо, саме він якось перехоплює твої скарги, тому й знає, як тебе звати? — припустила подруга.
​— Знаєш, я про це навіть не подумала, але дійсно — це цілком може бути! Потрібно підійти в деканат особисто! — рішуче промовила я, відпиваючи каву зі свого стаканчика. ​Тепла рідина приємно обволокла горло, і я на мить солодко зажмурилася від задоволення.
​— Марто, дивись, он староста третього курсу — Данило Левицький! Він учасник рок-гурту "Пульс" , уявляєш, сам пише пісні! А минулого року вони навіть виграли конкурс серед студентів, — із захватом промовила подруга, вказуючи рукою кудись углиб коридору.
​Я поглянула в той бік і вмить втратила дар мови. В нашу сторону впевненою ходою крокували два високих хлопця. І одного з них я прямо зараз дуже сильно хотіла задушити. ​Гітарист-терорист!
​— Привіт, дівчата! — промовив один із хлопців, по-хазяйськи обіймаючи за талію Аню.
​— Марто, познайомся, це Назар, — промовила подруга, помітивши мій ступор. — А це моя подруга Марта.
​— Приємно познайомитись, — усміхнувся Назар та кивнув на музикантишку. — А це мій друг Даня.
​— Значить, Данило... — повільно процідила я ім'я гітариста-терориста. Натомість, натягнувши на обличчя максимально приязну посмішку, якомога дружелюбніше додала: — Тепер я хоч знатиму ім'я людини, яка останні три ночі безжально руйнувала мій сон.
​— Ви вже знайомі? — запитав Назар, із неприхованим зацікавленням глянувши на друга.
​— Не зовсім, — відповів музикант, роблячи лінивий ковток кави. — Але її ім'я важко забути. Чи не так, Марто Соколова?
​— Можливо, тому, що комусь просто не варто порушувати режим тиші? — відповіла я.
​— То це ти той самий сусід Марти, що грає ночами на гітарі?! — з азартом в очах підхопила Аня.
​— Твоя подруга ще не розповіла тобі, що я тут ще й місцевий рекордсмен зі скарг? — хмикнув Левицький.
​— О, здається, я пропустив найцікавішу частину вашого знайомства, — промовив Назар, а на його губах з'явилася широка білозуба посмішка.
​— Тут немає нічого цікавого, — швидко відрізала я. — Просто деякі люди не розуміють, що гуртожиток — це не концертний зал.
​— А деякі люди не розуміють, що музика створюється не за розкладом, — абсолютно спокійно відповів Данило, дивлячись мені прямо в очі.
​— Чудово. Тобто тепер у тебе є залізне виправдання?
​— Абсолютно так!
​— Нам треба йти, — сказала я Ані, одним ковтком допиваючи залишки кави.
​— Марто, але у нас ще десять хвилин до пари! — здивувалася подруга.
​— Саме тому і потрібно йти.
​Я різко розвернулася і вже збиралася піти геть, але голос Данила змусив мене завмерти.
​— Марто.
​Я обернулася через плече.
​— Що?
​— Спробуй сьогодні хоча б для різноманітності не викликати коменданта.
​— А ти спробуй сьогодні не грати після десятої вечора.
​— Не обіцяю, — нахабно посміхнувся він.
​— Тоді я теж.
​Із цими словами я розвернулася й пішла геть швидким кроком, але спиною все одно встигла почути, як Назар тихо, зі смішком сказав другу:
​— Брате, здається, ти нарешті знайшов дівчину, яка тебе не обожнює.
​— Тим цікавіше, — тихо відповів Данило.