Гітарист-терорист

Третя ніч поспіль. Я вже починала розуміти, чому людей у середньовіччі катували безсонням. Ще одна година цього «тринь-тринь» — і я добровільно зізнаюся у злочині, якого не скоювала.
​«Його погляд ковзнув по її пальцях, що загинали край блокнота — нервово, невпевнено, але...»
​Я так сильно стиснула ручку в кулаці, що почувся хрускіт пластика. Моя улюблена ручка безжально давала тріщини — точно так само, як і моя нервова система. За двадцять хвилин — лише один рядок; навіть черепаха повзає швидше, ніж рухається мій сюжет.
​Одне нещасне речення важким каменем лягало на сторінки мого недописаного роману. Двадцять хвилин страждань та відчайдушних спроб зібрати думки до купи, але все марно. Я ще раз перечитала написаний рядок і зрозуміла: це провал. До дедлайну залишилося три дні та дві недописані глави.
​А у мене натхнення нуль. Точніше, воно-то є, але музикантишка за стіною просто не давав мені сконцентруватися на думці. Слова постійно вислизали, а те, що я таки видавлювала з себе, було сухою, прісною та зовсім безглуздою нісенітницею.
​Тринь-тринь-тринь.
​Пролунало чергове брязкання струн, і я нервово, щосили вдарила по стіні — так сильно, як тільки могла.
​Гуп.
​Глухий звук штукатурки, що посипалася на підлогу, дав зрозуміти, що я навіть перестаралася. Але сорому від цього не відчувала. Навпаки — лише черговий спалах роздратування на бетонну стелю, в якій тепер красувалася діра там, де ще пару секунд тому був гладкий шар побілки. Сама ж рука тепер нила від тупого болю.
​Третя ніч поспіль, і одна й та ж сама мелодія, що переслідувала мене навіть уві сні. Я різко відсунула ноутбук і встала з-за столу, за яким так марно пробувала працювати. Відчинила двері кімнати й попрямувала знайомим коридором гуртожитку, який у цю пізню годину освітлювався лише однією тьмяною лампочкою, що кидала довгі похмурі тіні.
​Я підійшла до кімнати коменданта й коротко, вимогливо постукала. Коли жінка років п'ятдесяти, заспана й незадоволена, вийшла на поріг, я якомога спокійніше промовила:
​— У нас знову нічний концерт.
​— Знову Левицький? — запитала коменда, на що я втомлено кивнула.
​— Я розберуся з ним. Що цей оболтус собі надумав? До твого приїзду жодних скарг не було, а цей семестр триває лише тиждень — і вже три скарги. Дограється, що виселять із гуртожитку! — бурчала коменда, крокуючи зі мною коридором.
​А на моїх вустах розтягувалася довга та солодка посмішка розплати. Музикантишка скоро отримає на горіхи, а я зможу нарешті спокійно дописати такі необхідні глави.
​— Дякую, Олено Вікторівно, — промовила я до комендантши та увійшла у свою кімнату.
​Вже за секунду вона занурилася у довгоочікувану тишу, вільну від настирливого «тринь». Натомість із-за стіни глухо лунали докірливі слова комендантши, яка на повну силу вичитувала мого нічного мучителя. ​Коли голоси нарешті стихли, я розслаблено сіла за ноутбук. Перечитала останній написаний рядок та прокрутила в голові наступні слова, що мали лягти в рівні рядки тексту. Але тільки-но мої пальці торкнулися клавіатури, як знову пролунало: тринь-тринь-тринь.
​— Та ти що, знущаєшся?! — вилаялася я вголос.
​Стілець із гуркотом впав на підлогу, а я, не стримуючи пару, яка вже буквально виривалася з вух, вилетіла в коридор. Підскочила до кімнати гітариста-терориста і тричі гучно — так, що почув напевно кожен на поверсі, хто ще не спав, — бахнула кулаком у його двері. Двері відчинилися, ​на порозі стояв хлопець, ніби щойно зійшов із обкладинки студентського журналу. Розпатлане темне волосся, широка чорна футболка, спортивні штани і гітара через плече — немов він із нею народився. ​І це дратувало. ​Бо людина, яка три ночі поспіль доводить мене до нервового зриву, просто не має права виглядати настільки… нормально.
​— Слухаю, — промовив музикант, спокійно спираючись на одвірок.
​Він тримався так, ніби декілька хвилин тому коменда не давала йому прочуханки, ніби він не порушував правила гуртожитку. Стояв так, наче він тут король становища. Мені так і хотілося схопити ту кляту гітару і розтрощити її на молекули об його ж голову, але натомість я, ледь стримуючи крик, промовила:
​— Ти знаєш хоча б щось про відбій? Взагалі-то вже перша година ночі, люди хочуть спати! Можливо, хтось готується до пар, а ти заважаєш сконцентруватися!
​— Ти та сама дівчина, яка здає мене коменданту? — з легким прищуром запитав він.
​— А ти той самий хлопець, через якого я скоро сяду у в'язницю за вбивство? — уїдливо кинула я, не витримуючи виразу його обличчя, який просто кричав про те, що саме він тут господар ситуації.
​— То ти хочеш бути не лише стукачкою, а ще й убивцею? — ліниво промовив він.
​Його пальці повільно, майже невагомо пройшлися по струнах. Коридор знову наповнився тим самим знайомим «тринь-тринь-тринь». Я важко, змучено видихнула. Напевно, цей видих був настільки промовистим і приреченим, що музикантишка раптом додав:
​— Зараз закипиш! Давай швидше кажи, чого ти хочеш, і я піду репетирувати далі!
​— Далі? — перепитала я так, ніби його відповідь могла змінитися. Але коли він упевнено кивнув, я зрозуміла: «музикантишка» — це надто м'яко, а от «гітарист-терорист» — в самий раз.
​— Так, я репетирую саме вночі, коли маю на це час. А от чому ти не спиш — це вже велике питання.
​— Я працюю! — з викликом промовила я, беручи руки в боки.
​— О першій годині ночі?
​— Так, уявляєш! Так само як і ти третю ніч поспіль репетируєш своє «тринь-тринь».
​— Бо я пишу мелодію!
​— Хочу сказати, у тебе це жахливо виходить! — відрізала я і побачила, як його брова злетіла десь у стратосферу.
​— Ти щойно образила мою творчість?
​— А ти вже третю ніч вбиваєш мою.
​— Хм, цікаво. Матиму на увазі, Марто, що живу поруч із дуже вразливою творчою натурою, яку не бентежить власна творчість, натомість до інших вона залюбки пхає свого носа.
​Я на секунду завмерла, обробляючи його слова.
​— Звідки ти знаєш моє ім'я?
​Музикант лише засміявся, протяжно й насмішкувато.
​— Важко не запам'ятати ім'я сусідки, що живе через стінку та третю ніч поспіль жаліється на мене комендантші.
​— А тебе важко не почути.
​— Радий, що ми дійшли згоди.
​Після цих слів він просто зачинив двері перед моїм носом. ​Я залишилась стояти посеред коридору ще кілька секунд, ковтаючи обурення. Потім з-за дверей знову почулося знайоме:
​Тринь.​Тринь-тринь.
​Я заплющила очі й прошепотіла в порожнечу:
​— Господи, дай мені сил не сісти за вбивство.
​Тринь. ​Пауза. І раптом з-за дверей чітко пролунало:
​— Я все чую!
​Я повільно підняла голову. Кілька секунд люто дивилася на зачинені двері, а потім абсолютно серйозно відповіла:
​— Тоді починай боятися.
​За стіною вмить запала тиша. А через мить пролунав сміх — гучний, щирий і такий бісячий. І чомусь саме цей сміх роздратував мене найбільше в світі.