Мій суджений - Володар Океану

***

Наш корабель уже кілька днів боровся з могутніми хвилями та сильним вітром. Виблискували блискавки, йшов проливний дощ та гуркотів грім.

Вже почало сутеніти, коли я знову піднялася на верхню палубу, вдивляючись у далечінь, сподіваючись побачити злощасний берег. Але марно. У цих місцях немає жодного острова, навіть найменшого, а до найближчого континенту, якщо вірити системам навігації, ще п'ять днів шляху, і це за хорошої погоди! І треба ж нам було потрапити в бурю та збитися з наміченого курсу. Тьху! Я все ще не вірила у затримку. Мене завжди злило, коли через примхи погоди, ми приходили із запізненням. Час – це гроші.

Я з народження ходжу в моря-океани, я дихаю цим повітрям, я не можу жити без океану. Здається, я вся просочена ним до кінчиків пальців. Ні, бурі не лякають мене – я давно звикла до них, змирилася з непостійністю водної стихії. Але гладка поверхня океану, наче дзеркало, подобалася мені більше. Я могла спостерігати за дивними рибками різних кольорів, за граціозними дельфінами, що супроводжують наш корабель.

Я зітхнувши опустила підзорну трубу.

– Ілланіє! – вигукнув старий морський вовк Рудольф, капітан нашого торгового судна «Феєрія», що курсує навколо всього Рілейфа. Три континенти та два десятки островів, пов'язаних між собою морськими шляхами, якими курсували великі та малі торгові судна та яхти на електромагнітних двигунах, здійснювалися пасажирські перевезення на величезних лайнерах і навіть поліцейські кораблі, які оберігали Світовий Океан від внутрішніх заворушень та захищали від набігів любителів легкої наживи. Пірати не гидували ні чим, тому й було ухвалено рішення про охорону акваторії Рілейфа. Всім мандрівникам хотілося почуватися у безпеці.

 – Швидко всередину, застудишся ще, ти дивися, що коїться! – Рудольф надривався, намагаючись перекричати вітер й шум хвиль.

Він замінив мені батька та матір, яких я ніколи не знала. Саме він виростив мене, виховав та привчив до морського життя, навчив усім хитрощам й тонкощам у торгівлі, а коли мені виповнилося десять років, вперше взяв у похід. Його судно займалося перевезенням товарів через увесь Рілейф. Торгівля тканинами, винами, дорогоцінними прикрасами, кухонним начинням була дуже вигідною і приносила пристойний дохід. Команда із двадцяти матросів справно супроводжувала його вже багато років.

– Ще п'ять хвилин! – крикнула я.

– Ось відчайдушна! – прокричав він і закашлявся. Останнім часом йому важко давалися переходи на великі відстані. Він застуджувався і поки відлежувався з високою температурою, я брала в руки управління судном, переглядала карти та системи навігації, незважаючи на вітер, одяг, що промокав до нитки, розпатлане волосся, я стояла на містку, вдивлялася в горизонт, ловила солоні бризки та кайфувала від величі Океану.

Потужна стихія зачаровувала, манила мене, часом мені й самій хотілося опинитися серед бурхливих хвиль, стати міфічною русалкою, дістати до самого дна, вивчити всі його таємниці! Але, на жаль, людський організм не пристосований до підводного життя без спеціального обладнання та і його не вистачить надовго.

Старий морський вовк знав про цю мою слабкість і лише посміхався в вуса, розповідаючи все нові казки та легенди про Володаря Океану, про його розкішний підводний замок, русалок і прекрасних німф.

Я спустилася до кают-компанії.

– Ну нарешті! Слава Володарю, не захопив він тебе у свої володіння! – Рудольф сидів за столом та смакував гарячий глінтвейн. – Сідай скоріше, я і тобі приготував.

– Тільки переодягнуся, я миттю! – прошмигнувши у свою каюту, розташовану на цій же палубі, скинула мокрі штани та светр, одягла спортивний костюм, висушила волосся феном і повернулася до Рудольфа.

– Ілланіє, дівчинко моя, що ти там виглядаєш, на палубі?

– Берег, – чесно відповіла я.

– Навіщо? – щиро здивувався Рудольф. – Ти не з тих, хто опускає руки перед стихією, хоч ти і єдина дівчина на цьому судні, що є велика рідкість сьогодні. Дівчата вважають за краще подорожувати на лайнері, а не працювати.

– Я з раннього дитинства на судах. І взагалі, схоже, перестала асоціювати себе з жінкою, – посміхнулася я, роблячи ковток напою, що обпалює горло.

– Нічого, знайдеться й на тебе управа, – посміхаючись, відповів старий морський вовк.

– Мені все одно, – я знизала плечима. – Мені ніхто не потрібен. Жоден чоловік не витримає дружини-морячки, а без моря я не зможу жити. Ти ж знаєш. Хіба що сам Володар Океану... – я посміхнулася, чудово розуміючи, що жодного володаря не існує насправді. Це лише красиві казки.

– Ну-ну, – прохрипів Рудольф. – Я ще в твоєму дитинстві зрозумів, що ти – непроста дитина. І з кожним роком ти лише доводиш свій неординарний розум, спритність та сильний характер. Мої хлопці люблять і поважають тебе... Кхм-кхм, – він знову закашлявся.

– Вони всі мені як брати, – знизала я плечима.

– Ілланіє, Ілланіє, – похитав головою бувалий моряк. – Гаразд, піду, приляжу, до вечері поклич.

– Добре, Рудольфе, не хвилюйся.

Він пішов, а я деякий час ще посиділа за столом, допиваючи терпкуватий напій, потім знову вийшла на палубу, загорнувшись у плащ.

Хвилі, як і раніше, билися о борт нашого корабля, а ось гроза трохи вщухла. Якийсь час я просто вдивлялася в далечінь морських просторів, але те, що сталося далі, я довго не могла пояснити навіть собі.