Глава 50. Опівнічний гість та зухвале викрадення

В опочивальні на мене чекала вечеря – курочка, запечена в яблуках, свіжі хлібці, від аромату яких у мене потекла слина, а ще - величезний синій виноград та апельсиновий сік із м'якоттю.

Повечерявши, я трохи розслабилася.

- Нема й не буде мені спокою, доки тут блукає ця Амріта Орхідея, - поскаржилася я служниці, втираючись білою серветкою і кидаючи її на стіл; звичайно ж, я не очікувала, що монстра-служниця дасть мені хоча б якусь відповідь, але все-таки запитала:- І чому Архан не заборонить їй з'являтися у замку? Він же попереджав…Чому він не прожене нахабу?

- А через яку таку провину мені потрібно вигнати Амріту Орхідею? Вона має попередження, не більше. Гадаю, дракониці вистачить глузду не повторювати  свою помилку знову.

Почувши голос дракон я аж здригнулася. Я так довго чекала на його появу, що вже й зневірилася. Тому, тільки глибоко вдихнувши, наважилася повернути до нього обличчя.

- Просто… Нам двом тут не місце! Тобто … удвох нам затісно. Тож вибирай – або я, або вона.

- Навіщо мені вибирати, - знущально посміхнувся дракон. - Хіба ти в мені сумніваєшся?

- Але я не розумію ... - я опустила погляд та почервоніла, усвідомивши, що тільки-но говорила зухвало, з викликом.

- Як там мій син? - підійшовши до мене впритул, дракон поклав обидві долоні на мій живіт, спопеляючи поглядом.

- Все добре, - схлипнула я, відразу ж присмирнівши.

- Нам потрібно повінчатися. Міністри одноголосно підтримали таке моє рішення. Тож весілля має відбудетися незабаром.

Від цих слів я трохи розслабилася, адже коли чоловік каже про весілля, його можна просити про будь-яку забаганку. І я наважилася нагадати про те, що мені здавалося найважливішим цієї миті.

- А мій батько ... - пробурмотіла я, з благанням глянувши в очі Архана.

- Ти про що? – це питання прозвучало, неначе знущання. - Бажаєш, щоб я запросив його на наше весілля?

- Якщо буде кого запрошувати, - похмуро прошепотіла я так тихо, як тільки могла, але щоб дракон мене почув.

- На що ти натякаєш?

- Досить наді мною потішатися, - раптом осмілівши, я із зусиллям відштовхнула його руки від живота, в моїх очах зблиснули сльози. -Ти чудово знаєш про те, що зараз у Світлому королівстві йде війна. І я знаю, що мій батько нізащо не здасться живим, і якщо чорні звіздарі захоплять владу, він загине...

- Ось у яку халепу я вплутався, - чоловік дивився на мене впритул. - Як тільки я тебе вперше побачив, Халіно, одразу ж закохався. Я забув про те, ким я є, про те, якою владою наділений, у моїй голові звучала лише одна думка: бути поруч із нею, зробити її щасливою. Я не міг дочекатися ранку чи ночі, щоб не побачитися з тобою. Я готовий був знехтувати всіма традиціями, змінитись настільки, щоб тобі було добре зі мною. Моя душа тепер ніби вогняне жерло вулкану, над яким зібралися хмари і ось-ось проллється дощ, а ти… Тебе турбують інші речі, якийсь дурний обов'язок, через який тебе могли поневолити. Ти навіть не думаєш про немовля, яке носиш під серцем, а його життя має бути найважливішим для тебе. Яка ж ти негідниця!

Плюнувши в мене цими словами, Архан різко розвернувся і вийшов, я ж залишилася стояти, немов кам'яна статуя. У моїй голові все перемішалося – дочірній обов'язок, пристрасна любов до Архана, злість на нього за те, що він грається мною, неначе лялькою, що не розуміє моїх почуттів.

«А справді, - думала я, - мій батько-король -  доросла людина, хіба в нього немає іншої зброї та засобів до перемоги, як окрім мене? Що це за користолюбство з його боку? Що це за нехтування мого людського права – бути щасливою? Я що, для нього якась річ? Ну і нехай я королівна, проте дракону насправді завжди було начхати на мій спадок, йому була потрібна насамперед я».

Після цих самовиправдальних думок я зітхнула з деяким полегшенням і наказала служниці готувати ванну.

- Тільки так я зможу розслабитись, - сказала я, лягаючи в теплу ароматну воду зі склянкою ромашкового чаю в руках.

Незважаючи ні на що, я дуже сподівалася на те, що ця ніч буде спокійною. Зручно вмостившись у ліжку, я розстелила по подушці все ще вологе волосся, розправила чорну шовкову нічну сорочку на бретельках, обшиту бузковим мереживом, і, притиснувши до себе вавака, приготувалася міцно заснути й нарешті виспатися, аби у думках прояснилося.

На щастя, у мене вийшло миттєво провалитись у небуття, я навіть побачила початок сну, де йшла у вінчальній сукні до храму, а біля дверей мене зустрічав якийсь невідомий чоловік – похмурий брюнет у плащі з капюшоном. Тільки я простягла йому назустріч руку, як раптом відчула сильний біль у плечі, наче хтось мене смикнув. Зойкнувши, я відразу ж прокинулася та зрозуміла, що це був сон наяву: біля мого ліжка стояв незнайомець, і це він обережно штурхав мене в оголене плече.

- Ви хто? - перелякано прошепотіла я, миттю відкинувши його руку та сідаючи. - Що вам тут потрібно?

- Тссс ... - чоловік приклав палець до рота і скинув з голови каптур. - Тихіше, Халіно, це ж я. Ви що, не впізнали свого нареченого?

- Якого ще нареченого?

- Ви бачили мій портрет. Хіба я так сильно від нього відрізняюсь?

- Йдіть геть…

- А я скрізь вас шукав, аж збився з ніг. Якби ви тільки знали, чого мені коштувало передати до цього замку для вас записку.

- А, то це ви - лорд Тергурн Шебс?

- Ну ж бо, ваша величносте, зберіться з думками, та швидше приходьте до тями, нам треба поспішати.

- Куди ще поспішати? – я терла кулаками очі, голосно позіхаючи: що там казати, друга недоспана ніч поспіль може зморити кого завгодно.

- Я організував вашу втечу! – чоловік вхопив мою долоню та підніс до своїх вуст, позначивши сухим поцілунком.

- Але… про що це ви таке кажете? Я аж ніяк не можу покинути цей замок, бо для втечі вже надто пізно… - похмуро пробурмотіла я, висмикнувши свою долоню з чіпких пальців лорда.

- Ні, ще зовсім не пізно, - чоловік був рішуче налаштований досягти свого. – Якщо сьогодні ми потрапимо до храму Білого Місяця і завершимо обряд вінчання, навколо Світлої землі з'явиться захисна оболонка, яку можна буде утримувати силою магічного поля майже рік. А за цей час ви встигнете народити.