Коли він пішов за двері та зостався в своєму ліжку сам

Мої квіти для тебе, це ж не слабкість?

Як і все інше…

Знаєш, якось я заплющив очі та уявив, як мої губи відриваються від твоїх та опускаються все нижче. Не швидко, не повільно, але впевнено. Міліметр за міліметром…

Ненадовго вони зупиняються на грудях. На єдину мить, необхідну для того, аби вшанувати твої довершені округлості. Потім, після секунди роздумів, із наростаючою швидкістю та приголомшливою динамікою швидкісного розгону рухаються ще нижче, дорогою вивчаючи ландшафт твого прекрасного тіла…

Скоріш за все, накреслити неперервну риску мені не вдасться. Необхідно заковтнути повітря, а ще набратися сміливості та назавжди розпрощатися із упередженнями, віддавши належну шану святині твого жіночого єства.

В моїй голові за цей час смерчем проносяться тисячі думок. Та найголовніша: зважитись, чи ні? Загинути чи все ж залишитися живим? Я щось відчуваю, чи просто цього хочу?

А ще: що думатимеш ти в цей час та як зреагуєш на те, що відбувається. І коли ти усім своїм тілом виражатимеш байдужість, то, скоріш за все, нічого не вийде. Та якщо ти вигинатимеш спину, немов дика кішка, дрібно тремтітимеш, будеш млосно зітхати та вкриєшся крапельками поту… - о так, мене вже ніщо не зупинить.

До речі, твоя рука, що схопила б мене за волосся та наполегливо штовхала б донизу, теж надійна ознака згоди, розпізнавши та сприйнявши яку, я навряд чи зможу повернути назад.  І ще, коли тобі не огидне те, що я зроблю, то допоможи мені, дай знак, будь ласка… що я можу… Ні, трохи не так: підтвердь, що я не повинен зупинятися.

До речі, маю тобі зізнатися: насправді я наважився ще задовго до того, відколи з’явилася ця можливість. Бо це як зізнання у моїх щирих та палких почуттях до тебе.

 Але поки що я дарую квіти.