Глава 41. Вщент розбиті надії

"Це він! - подумала я, притискаючи турмалін до серця. - Даремно я тільки сумнівалася».

Так, цієї миті я торжествувала, була надто збуджена та готова знехтувати всім - своєю репутацією, дочірнім обов’язком, готова була покинути все і навіть полетіти з Арханом до його Сутінкового світу.

Ще: в моїй голові стояв якийсь дивний туман, і навіть поява гарпії та її погроза мене зовсім не здивувала, майже не стривоживши. Бо мої думки блукали деінде. Вже за мить я й справді не розуміла, чи ж була гарпія тут, чи то мене полонили марення. Аби не затухаючі крихітні вогники в траві, то подумала б, що то розігралася моя уява. Адже я так багато прочитала любовних романів, у яких прекрасну юну дівчину викрадає її коханий, що мимоволі й сама мріяла про щось подібне. Я не хотіла, щоб у моєму житті було все продумано й банально – хоч і королівське, проте весілля, як у всіх, потім нудне подружнє життя, прогулянки по саду, оті всі пишні застілля та бали, купи вбрання щораз кращого, прикраси, вишивання біля вікна. Зрідка я б зривалася на слугах, може, навіть лупцювала б когось із них, розбивала б посуд та рвала остогидлі вишивання, проте – ніяких до дрожі таємниць, жодних тобі розваг, від яких закипала б кров я не очікувала в майбутньому. Але ж я прагнула карколомних пригод, нестримних ревнощів, погроз, пристрасних обіймів, таємних поцілунків, чародійств та смертельних поєдинків – за мене! Ой, як же мені було не мріяти про дракона, це хоча б щось.

І я всім серцем прагнула зустрічі з драконом, у моєму тілі дрижав кожен м’яз, а нерви були натягнуті, мов струни.

- Ну що, ти сумувала за мною? - з'явившись переді мною в людській подобі, дракон підійшов дуже близько і схопив мене за обидві руки вище ліктів.

- А ти? – пропалюючи його палким поглядом, прошепотіла я.

-  Я – скучив шалено, але … були деякі невідкладні справи, -  він міцніше стиснув мої зап’ястки.

Цікаво, що б сказав дракон, аби знав про мою згоду на шлюб із іншим, подумала я. І як мені тепер вчинити? Приховати правду, або ж усе щиро розповісти?

- Ой, Архане, - зніяковівши від таких думок, я опустила очі.

Але виявилося, що дракон все знав.

- Мої розвідники донесли, що у Світлих землях готуються до королівського весілля?

- Ой… Я все поясню…

- І що, ти мене зрадиш? Ти вийдеш заміж за іншого?

Ну от, нарешті справжня пристрасть, як у романах, зраділа я. Підозри, ревнощі, обвинувачення… а потім – палкі обійми? Проте… а що коли він поступиться й залишить мене у спокої? Що коли вирішить вчинити благородно. А як же мої мрії про чарівне кохання? Невже переді мною не справжній пожирач сердець, не наполегливий мисливець?

- Але я нічого нікому не обіцяла, взагалі-то! – від хвилювання мій голос зірвався на крик.

Закусивши до крові губи, я раптом усвідомила, що якби дракон був по-справжньому у мене закоханий, він би все залагодив. Що, хіба не можна було поговорити з моїм батьком, незважаючи на те, що я йому казала, або викрасти мене, зрештою.

Проте я помилялася, і Архан справді мав у грудях таке палке серце, що його розум на якусь мить потьмарився.

- І тобі все одно, що я закоханий у тебе? Що згораю вщент і не сплю ночами, - міцні чоловічі руки наче залізний обруч стиснули мою шию. - Ти граєшся із вогнем, Халіно!

- Але ж я тільки… наївна дівчина, - прохрипіла я, відчуваючи, як мої ноги повільно відриваються від землі, і я майже задихаюсь.

- То ти мене кохаєш? - опустивши на землю, Архан навис наді мною всім своїм міцним тілом, обпаливши жаром палких очей.

- Люблю… - опустивши повіки, прошепотіла я.

- Тоді летимо!

- Я згодна…

Після вогняного спалаху ми здійнялися вище дерев і помчали у бік засніжених гір, туди, де був примарний кордон між світами. І тільки тепер я згадала про Барбару.

- Там моя служниця! - нахилившись до пащі дракона, зазираючи до жовтих очей, закричала я, перемагаючи повітряні потоки. - Вона все розповість батькові.

Та чомусь я навіть не згадала про гарпію…

Тим часом дракон стрімко мчав вперед, вітер ставав дедалі пронизливішим, і я міцно припала всім тілом до гарячої лускатої шиї. Подумки я вже прощалася і з королівством, і зі своїм батьком, посміхаючись через полегшення: адже який переполох здійметься в палатах, коли нарешті помітять, що наречена зникла! Мабуть, герцог Рін Скотр кусатиме свої лікті від досади, леді Сузанна верещатиме, мов порося, а батько… Звісно, мені було трохи совісно, що я його не попередила. Проте, за мене це зробить моя служниця! Вона неодмінно розповість про те, що бачила – як я розмовляла із гарпією, потім про те, що мене викрав дракон…

Саме так!

Я ні в чому не винна!

 Адже що я можу вдіяти? Хіба розімкнути обійми, упасти донизу та розбитися об каміння. І яка із моєї смерті користь? Невже не краще буде надіятися, що я колись повернуся…

Ось такого я собі нафантазувала, та все-таки сталося не так. Ми не проникли крізь кордон світів, не перетнули межу недосяжності, і мої сподівання на звільнення від осоружного обов’язку королівни розбилися на друзки. Бо, долетівши до краю лісу, дракон опустився на берег незнайомої мені річки, де біля води стояв дерев'яний будиночок під черепичним дахом, із великим комином та балконом.

- Що то за будинок? - запитала я у Архана, як тільки він прийняв людську подобу.

- Житло лісової відьми. Але зараз будиночок порожній, і ми можемо увійти.

- Навіщо нам туди входити?

- Побачиш…

До будиночка через річку, немов міст, була прокладена доріжка з дощок, ступивши на неї, я злякано пискнула, бо дерево трохи прогнило і рипіло під ногами.

Дійшовши до дверей, я озирнулася на всі боки, всюди була вода і висока, по пояс, трава.

- Заходь, - рипнувши дверима, Архан пропустив мене всередину, потім увійшов сам.

У будинку немов давно ніхто не жив, бо всюди висіла павутина, в повітрі витав запах пилу.