Після смачного сніданку в ліжку (замість вмирати від нудьги у вітальні, коли я повинна була б вислуховувати батька і леді Сузанну), я дозволила служниці себе розчесати, потім одягла одну зі своїх найкрасивіших суконь та наказала запрягати коней.
- Ви не зволили зробити собі зачіску, проте вишукано зодягнулися та збираєтесь в дорогу? Ми що, кудись їдемо? - поцікавилася Барбара, в її погляді я помітила підозрілість.
- Нікуди ми не їдемо… Просто хочу прогулятися околицями.
- Знову?
- А тобі що до того?! - визвірилася я на знахабнілу прислугу. - Іди та виконуй наказ, і щоб тримала рот на замку, а то ... накажу відрізати язика.
Цього разу служниця не ризикнула мені суперечити й швиденько побігла надвір. Я ж сіла біля люстерка та уважно подивилася на своє відображення; із насолодою ще раз розчесала та попестила своє волосся, потім відкрила один із ящиків, в якому зберігалася косметика, і наклала на щоки рум'яна, підмалювала губи помадою морквяного кольору, підвела вії. Поки я цим займалася, увійшла Барбара.
- Карета очікує на вас біля ганку, - вона поштиво схилила переді мною голову.
- Ось і чудово! Збирайся, ти теж поїдеш зі мною.
- А як же не поїхати, - пробурмотіла служниця, в інтонації її голосу я вловила невдоволення. Але мені зовсім не хотілося псувати собі настрій, адже я сподівалася на цікаву і хвилюючу зустріч із драконом.
Напевно, батько серйозно запав на мачуху, так як ніяк не відреагував на моє повідомлення про прогулянку, не зауважив моє розпущене волосся.
- Добре, їдь, - кинув він ліниво, не зводячи очей із леді Сузанни, яка з якогось дива вирядилася в надмірно пишну темно-зелену з золотом тафту, до того ж напнула на голову корону, що яскраво виблискувала, розкидаючи на всі боки різнокольорові сліпучі промені.
- Можливо, що повернуся пізно, - мені дуже хотілося, щоб батько таки почув мене і занепокоївся, ось тільки у нього були важливіші справи. Тому, безперешкодно подолавши вітальню, я випурхнула на ганок.
- Яка ж ви красива, пані Халіно, - похвалила мене Барбара, відкривши переді мною дверцята карети.
- Дякую, я знаю, - я пірнула всередину і зручно розташувалася на дивані.
Ми вирушили тією ж дорогою через ліс, що й вчора; всередині у мене все просто тремтіло у передчутті якогось дива, я дихала на повні груди та помічала красу довколишнього світу, як ніколи раніше, милуючись надто яскравими барвами, роздивляючись зелене листя та квіти, низько навислі над дорогою гілки, помічаючи пташок, що випурхувало просто перед копитами коней.
Коли карета зупинилась біля старого дуба, я стрімко вистрибнула назовні та подивилася вгору, але небо над головою було безхмарним і чистим, ніякого натяку на істоту, яка б загороджувала крильми сонце.
- А чому ми тут? – Барбара вийшла слідом за мною, обтрушуючи рясні спідниці, що дісталися їй від мене.
- Повертайся назад в карету, - наказала я служниці, гнівно стиснувши губи і примруживши очі.
- Що, хіба ми вже їдемо назад до палацу? Ми повертаємося, еге ж?
- Ти зі своїм куцим розумом нічого не зрозумієш.
Зітхнувши, Барбара повернулася на своє місце, її обличчя виражало невдоволення, але мені було начхати на її настрій.
Помітивши красиву квітку, що росла на узбіччі дороги, я підійшла, щоб її понюхати. Аж раптом зірвався сильний вітер, що пробігся по зеленому листі, схилив траву та добряче розтріпав моє волосся.
«Почалося, - з трепетом у серці подумала я, накидаючи на голову каптур та не наважуючись підняти очі. - Зроблю вигляд, що просто так їхала собі кудись у справах і зупинилася тут, бо побачила цю квітку».
Простягнувши руку до тендітного стебла, я не мала наміру зірвати блідо-блакитний жовтець, а просто вирішила зробити вигляд, що милуюся неймовірною красою пелюсток, і начебто це заняття захопило мене повністю, тому я не помічаю більше нічого довкола себе.
- Пані, подивіться! – раптом пронизливо заверещала Барбара, яка повисла на розчахнутих дверцятах карети. Потім вона повільно звалилася в траву, немов мішок із соломою, кучер також, опустивши голову на груди, заснув.
Помітивши тінь, що лягла на дорогу, я стрепенулася, міцно стисла пальцями стебельце, і воно відразу ж обірвалося.
- Ой, я не хотіла, - прошепотіла я, тримаючи в руках ненавмисно зірвану квітку. – Але нічого, привезу додому та поставлю до вази.
Раптом мені зробилося млосно, я скинула із голови каптур, розшнурувала плащ та розстебнула комір сукні, боячись підвести погляд догори, тому що добре знала, хто там може бути.
- Халіно, - почулося ричання, - я чекав на тебе.
- На мене? .. - я піднесла квітку до обличчя, наче ховаючись за нею від дракона, адже це міг бути тільки він, Архан. Моє серце стукотіло у грудях так гучно, що я боялася, аби його відлуння не стало чутно у моторошній тиші лісу.
Тим часом згори на мене посипалися пелюстки червоних троянд. Красиво кружляючи в повітрі, вони повільно опускалися на зелену траву, немов крапельки крові. Потім яскравий спалах освітив все довкола, почувся шерхіт - і я побачила перед собою чоловіка, з яким ще вчора домовлялася про зустріч, тобто… насправді, він залякав мене, і я повинна була приїхати?
- Сьогодні ти здаєшся мені ще красивішою, ніж вчора, - прошепотів Архан, в його очах я помітила крихітні вогники замилування, що спалахнули та миттю сховалися під довгими чорними віями.
- Я прийшла, бо боялася твоїх погроз, - невпевнено пробурмотіла я, поправляючи розтріпане вітром волосся. - Говори, що ти хотів сказати. Мені вже час повертатися додому.
- Чому ти сердишся на мене, Халіно? - в простягнутій руці чоловік тримав жменьку ягід синього кольору. - Ось спробуй, їх збирають гарпії.
- Хто? .. - все-таки беручи частування, я засумнівалася, чи можна його їсти.
- Вони солодкі, як і ти.
- А ти що, пробував мене на смак?
Даремно я це сказала, тому що наступної миті, вхопивши за талію, дракон міцно притиснув мене до своїх грудей.