Глава 33. Таємниця священного турмаліну

Я вже не знала, що й думати. Мене переповнювало відчуття радості та страху одночасно. Та через кілька хвилин ми з Арханом уже летіли повз скелі, наближаючись до знайомого мені замку.

Щойно я увійшла, назустріч мені вискочив вавак , радісно повискуючи та кліпаючи всіма чотирма очима.

В моїй кімнаті Марисса поправляла подушки.

Нарешті гарно викупавшись, я зодягнула шовкову нічну сорочку та з радістю вляглася до свого ліжка.

Як виявилося, я так швидко вжилася у роль королівни Халіни, що навіть не замислювалася про те, чому ж це Архан зовсім не помічає жодної різниці між мною та нею. Що, невже так буває, що закоханий чоловік сприймає поведінку сторонньої жінки, неначе вона і є його обраницею?

Для мене це залишалося загадкою.

Хоча… можливо й таке, що ми були чимось подібні із королівною?

«І де тепер Халіна насправді? – думала я, відкидаючи шовковисте волосся на подушку та простягаючи ноги, влаштовуючись у ліжку зручніше. – А що коли вона тепер в моєму світі? І там її поведінку сприймуть за ненормальну? Адже королівна буде здивована всім тим, що вона побачить та почує, а ще буде називати своє ім’я та титул... Та коли все ж таки ідентифікують мою особу, Халіна ж напевно буде все заперечувати, почне казати, що вона – це не вона, і тоді вийде, що ТАМ всі матимуть мене за навіжену?»

Плутаючись думками, я непомітно задрімала. Зі сну мене збудило яскраве пульсуюче світло.

- Ой, що це тут? Знову якась потвора? – протираючи заспані очі, я швидко сіла, вдивляючись в бік світла. – Це ти, Архане?

- А хто ж іще? Звичайно, я, - відповів чоловік, що сидів напроти мене в глибокому кріслі, заклавши нога за ногу, на його грудях висіла прикраса із каменем, від якого і поширювалося це дивне світло.

- Ти що, заповзявся мене лякати? – мій голос дрижав.

- Я й справді не впізнаю тебе, Халіно, - у відповідь пролунав дивний сміх, що не віщував мені нічого доброго. – Можливо, це твоя зрада так на тебе вплинула, що ти поводишся, наче це й не ти.

«Ну ось я й попалася, - тенькнуло в моїй голові. – Зараз почнеться допит, і я із тріском його провалю. А потім – викриття та смерть».

Я наче й справді щось передчувала, не слід було постійно бурмотіти про втрату пам’яті та поводитись немов справжня дурепа, краще було б уважніше вивчати закони цього світу, приглядатися та прислухатись.

- Та я й сама себе не впізнаю, - видихнула я, з переляку зіскочивши із ліжка та ставши босими ногами на килим. – Гадаю… це все вагітність і те, що я перебувала в полоні у гарпій.

- Навіть не знаю… Ось дивлюся на тебе, зовні нічого не змінилося, проте з тобою все рівно щось не те.

- А що саме в мені змінилося? Що не так? Це ж я, Халіна.

- Раніше ти навіть дивилася по-іншому, була більш вишуканою, граційною, ніжною, тепер – немов одна із моїх служниць, навіть не наложниць. Що з тобою?

Все більше ніяковіючи від пильного погляду дракона, я знову залізла до ліжка, обмотуючись ковдрою.

- Ну чому? Я ж потоваришувала з Інереїдою Берізкою…- щось дурне пробелькотіла я.

- Навіть так? Потоваришувала із Інереїдою?... Тоді це точно не ти!

- А хто ж тоді? Ось, - немов хапаючись за останню надію, я енергійно труснула долонями.

 На моє щастя, на кінчиках пальців спалахнули кволі вогники, які миттю погасли. Проте цього було достатньо, аби переконати дракона.

- Ну, хіба що це… Гаразд, - полегшено видихнув чоловік, його погляд трохи злагіднів. – То як на рахунок того, аби довести свою відданість?

- Що саме ти маєш на увазі?

- Гм… і все ж таки мене мучать певні сумніви відносно твоєї сутності…

- Чому?.. – я подумки кляла себе на чому світ, тому що насправді чудово розуміла, що мав на увазі дракон, просто тягнула час. Проте – чи поводила б себе так королівна? Моя інтонація, мій погляд, моя простодушність та неотесаність грали проти мене.

- Халіно, раніше ти все б зрозуміла  відразу, не треба було ніяких пояснень.

Повільно підвівшись із крісла, Архан потягнувся, я ж мимоволі  замилувалася його бездоганним тілом, красу якого облагороджувало сяйво каменю.

- То це і є священний турмалін? – запитала я, уже наперед здогадуючись, що так і є.

- Що із твоє пам’яттю, кохана? – чоловік зробив крок в мій бік, і тільки тепер я звернула увагу, що його одяг був занадто тонким – білі штани та сорочка, що майже просвічувалися та не приховували кремезного тіла.

Трохи відсунувшись, ретельно огортаючись ковдрою, я намагалася не дивитися на цю бездоганну статуру, яка збуджувала у мені небезпечну чуттєвість. - Так, я одягнув священний турмалін, і ти чудово знаєш, у чому його сила.

«І що б це мало насправді означати?» - хотіла запитати я, та вчасно прикусила язика, натомість вимовила:

- Цей камінь такий красивий…

- Його відбиток прикрасить твою шкіру, тобі сподобається.

Чоловік сів на край ліжка, трохи схилився в мій бік. А потім раптово, схопивши ковдру, зірвав її з мене та відкинув геть.

- Ой, - пискнула я, із усіх сил натягуючи на коліна шовкову сорочку.

- Йди до мене, - хриплувато повелів Архан. - Та швидше зніми із себе сорочку, бо мені вже набридло рвати на тобі тканину.

- Ні… але так не можна…

- Халіно! – це було наче ревіння розлюченого звіра. – Припини вдавати із себе дурну селючку! Роздягнись сама та випростай стегно!

- Навіщо…

- Я маю поставити на ньому тавро.

- Але… може, не треба?

- То ти відмовляєшся від посвяти? – очі чоловіка палали вогнем. - Ти відмовляєшся вийти за мене заміж?

- А… якщо так… я не зрозуміла… тобто… Якщо все так, тоді – так!

Наступної миті я стягнула із себе багряний шовк сорочки, із острахом позираючи на камінь, який наче все дужче палахкотів зсередини, розповсюджуючи довкола пульсуюче світло. Потім, соромливо ховаючи груди, я випростала ноги, трохи відставивши вбік ліву.

- Буде боляче? – схлипнула я, відчуваючи дикий сором.