Глава 29. Таємниця білокрилої гарпії Озуми

Наступної миті я побачила якесь чудовисько – велетня з оголеним м’язистим торсом і кучерявою шевелюрою на голові, з якої стирчали довгі і тонкі роги; переміщався він за допомогою клешень, позаду тягнувся хвіст, немов у дракона. Коли чоловік заповз до сховища яєць, я помітила на його шиї довге намисто з білого металу і черепашок, що подзвонювали при рухах, на цупкому волоссі лежав чи то вінок, чи діадема, в одній руці монстр тримав гострого списа, в іншій - запалений факел.

- О великий Талманте! - слідом за чоловіком-раком-змієм, стріпуючи крилами, увійшла одна із гарпій. Помітивши сліпучо-біле оперення на її крилах, я зрозуміла, що бачу цю особу вперше і вона, очевидно, також не знає, що я тепер тут.

- Що тобі потрібно, Озума? - хрипким голосом запитав чоловік, підозріло принюхуючись; від страху, що мене можуть викрити, у мене затремтіли коліна, і я щільніше втиснулася в стіну, заплющивши очі і дихаючи через раз.

- Прошу, змилуйся і подаруй мені свою любов, благаю.

- Навіщо тобі? - спираючись на спис, чудовисько піднесло факел до одного з яєць.

- Я давно вже мрію про те, щоб стати матір'ю, - простогнала гарпія, приречено схиливши голову.

- Ти хочеш порушити черговість?

- Прошу ... мені нестерпно відчувати палаючу пристрасть, що охопила моє тіло, адже я до цих пір … незаймана.

- Але що про це скаже королева?

- Я палаю пекельним вогнем, згораю…- білокрила гарпія упала на коліна, її розкішне волосся простелилося під клешнями-ногами монстра.

- Добре, йди до мене, Озумо.

Голоси стихли, було чутно лиш дивний глухий стукіт об камінь, гучне дихання та якесь мов котяче скімлення.

Але все це тривало надто довго, так що мені стало цікаво, і я мигцем виглянула зі свого укриття, тієї ж миті сховавшись назад.

Бо те, що я встигла побачити за долю секунди, просто вражало: жінка-птах стояла на колінах, її крила були підняті вгору, голова низько опущена аж до землі; позаду над нею нависав жахливий чоловік-монстр, він обвивав граційне тіло гарпії своїм драконячим хвостом, опираючись на клешні. Міцними руками він тримав коханку за волосся, здійснюючи сороміцькі рухи. Поряд стримів факел, надто яскраво осяваючи постаті.

Все, більше я не хотіла нічого бачити і чути, тому завмерла в своєму сховку, немов мишка в нірці. Тим часом дійство тривало, і зовсім скоро я була напівнепритомною від хвилювання, очманілим поглядом блукаючи по стелі, де металися відблиски факела та моторошні тіні.

Нарешті гарпія видала з горлянки гучний окрик, який розбився об склепінчасту стелю, проймаючи моє тіло дрижаками, чоловік глухо застогнав.

Коли все скінчилося, я почула дивний писк.

- Ах, Талманте, - ніжно прокаркала жінка-птах, - ти чуєш?

- Так, невдовзі має народитися мій син, і я заберу його з собою.

- А й справді, подивися, шкаралупа трохи надтріснула. Та до моменту народження потрібно зачекати ще кілька днів, ти ж знаєш.

- Знаю.

- Тепер тобі краще піти до Шар-ріни, тільки благаю, про нас - ні слова.

- Чому ти так боїшся своєї королеви, Озумо?

- Вона бачить в мені суперницю.

- Коли народиться твоє дитя, ти й справді зможеш нею стати.

- Тому я й прошу тебе до пори мовчати про те, що між нами сталося.

- Ні, крихітко, я не буду нічого приховувати від королеви-матері.

- Але ... Благаю!

 Білокрила гарпія від безсилля застогнала. Забравши з собою факел та стукаючи списом по каменю, монстр швидко покинув печеру. Згодом гарпія побігла за ним.

Нарешті в печері запанувала тиша, і тільки ледве чутний писк підтверджував те, що ось-ось в одному з гнізд з'явиться немовля чоловічої статі.

- Гей, ти де?! - цей окрик привів мене до тями, і я швидко вийшла з-за укриття.

- Я тут ... - тихо пробурмотіла я, притискуючи до грудей змокрілу ганчірку, яка раніше була розкішним шовковим платтям.

- Чому ти там ховаєшся? Щось трапилося за моєї відсутності?

- Ні, нічого не трапилося… А я сховалася, бо почула … якийсь дивний писк…

- Ходімо звідси!

- Але ...

- Чому ти стоїш?

- У лабіринтах мені буде холодно, адже мої сукня та білизна мокрі.

- Ну і що?

- Я можу захворіти. Дай мені хоч який-небудь одяг, бажано теплий, а то я закоцюбну і помру, - благала я.

- Гаразд, зажди.

Гарпія пішла, я ж обережно наблизилася до гнізда, в якому пищало немовлятко. Але, крім поздовжньої тріщини на яйці, поки нічого не було видно. Притулившись щокою до м’якої оксамитової шкаралупи, я боязко озирнулася на двері, боячись повернення чудовиська-чоловіка, від страху через побачене у мене все ще тряслися коліна.

- Ось, - не минуло й п'яти хвилин, як в печеру повернулася гарпія, вона тримала в руках довгу овечу шубу і м’які чобітки.

Вкинувши вже не потрібне плаття до відра з водою – а, нехай буде замість ганчірки - я швидко накинула на себе хутро та взулася

- Мабуть, ми йдемо до королеви? - плентаючись за гарпією по коридору, вирішила запитати я.

- Ні, ми повертаємося до твоєї кімнати.

Як же добре, що серед цих похмурих коридорів все ж таки було місце, в якому я могла усамітнитися хоча б на деякий час та відпочити. Тому, щойно переступивши знайомий поріг, я відразу ж кинулася до ліжка. Дивна розслабленість опанувала моїм тілом, і я миттю заснула.