Глава 28. Гніздовище гарпій

Як дивно, думала я, що ніхто не зустрівся мені на шляху, адже коридор, по якому я пройшла, тягнеться до покоїв королеви. Невже його ніхто не охороняє? Чому таке недбальство?

Згодом я отримала відгадку: коли подолала вже знайомий лабіринт, над моєю головою почувся пронизливий противний писк, і не встигла я відреагувати, як миттю була кимось схоплена.

- Рятуйте! - заверещала я, намагаючись віддерти від свого обличчя бридку і слизьку кінцівку, ось тільки мені це не вдалося. Повільно уклавши на підлогу, невідомий монстр поволік мене геть, обвиваючи знерухомлене тіло все сильніше, так що здавалося, наче я перебуваю в коконі. Нарешті, затягнувши всередину якогось приміщення, повільно «розповив».

Озирнувшись на всі боки, я зрозуміла, що повернулася в те саме місце, звідки й вирушила у пошуках порятунку. Змахнувши з вій противну вологу, я побачила як віддаляється істота, схожа на страуса з головою риби і людськими ногами, але без пір'я. Тіло монстра було покрите слизом і виблискувало в сріблястому сяйві, на спині, на тому місці, де б мали бути крила, звивалися по чотири довжелезних щупальця, от саме ними істота мене схопила та утримувала в своїх міцних обіймах.

- Оце і є охорона? – пробурмотіла я.

Коли я зосталася в кімнаті сама, повільно побрела до свого круглого ліжка, по дорозі розстібаючи пояс і кидаючи його на підлогу; вляглася, підібгавши під себе ноги. Мені було дивно, що минув час, а я зовсім не хотіла їсти, навіть навпаки - мене нудило.

От і добре, подумала я, є привід скинути кілька зайвих кілограмів. О ні, навіщо мені худнути, я ж не Марина, а тіло королівни Халіни і так бездоганне.

Я перекинулася горілиць і знічев’я почала вдивлятися в кам’яну стелю, прикрашену самоцвітами синього кольору; особливо багато камінців було біля тріщини, тому й світло, що просочувалося звідти всередину кімнати, набувало загадкового блакитнуватого відтінку.

Повалявшись ще кілька хвилин без толку, я вирішила обстежити кімнату, та не встигла сісти на ліжку, як в кімнату увійшла гарпія, несучи перед собою кошик.

- Їж, - прокаркала вона і гримнула своєю ношею об підлогу. - Потім підеш зі мною.

- Куди? - обережно наблизившись до кошика, я зазирнула всередину, там лежав шматок м'яса і кілька яблук.

- Для тебе є робота.

- Навіть так?

Взявши до рук м'ясо, я відразу ж відчула нудоту, тому що воно було напівсире і з краплями крові, до того ж від нього жахливо тхнуло.

- Чому вернеш носа? Їж! – гарикнула на мене гарпія, підсовуючи кошик.

- Їсти таке? Ні, я не можу… я не голодна, - пробурмотіла я, кривлячись.

- Але ти зовсім охлянеш! А тобі потрібно працювати.

- Дійсно…

Сили мені були потрібні, адже я не хотіла здаватися ось так запросто, і коли так багато значила для імператора Архана, то рано чи пізно він повинен мене знайти. Адже тут я вже побачила стільки чудес, що й не злічити. Ще одне буде не дивом.

- Я з'їм яблуко, - врешті сказала я, виймаючи із кошика червонобокий плід і вгризаючись зубами у його соковиту м’якоть. Потім з'їла ще два яблука, і тільки потім поглянула гарпії в обличчя.

- Мені дуже холодно, - я простягнула оголені руки із закоцюблими пальцями. – До того ж, ця сукня зовсім мене не гріє. Може, є хоча б якийсь одяг … для мене?

- Хм… Можливо, з часом, але не тепер… Ходімо зі мною, я обіцяю, що зараз тобі стане спекотно.

Я більше не хотіла залишатися в цьому склепі з гніздом; тут було нудно і незатишно, тому беззаперечно пішла слідом за жінкою-птахом.

 Тепер наш шлях пролягав донизу, в підземелля. Пройшовши кілька метрів, ми опускалися по кам'яних сходах, потім знову і знову, і нарешті увійшли в темне приміщення. Тут і справді було дуже тепло і навіть задушливо через високу вологість повітря. Роззирнувшись довкола, я помітила щось на кшталт величезних бочок, від яких йшла пара, ці пристрої розміщувалися всередині величезних гнізд.

Мій зір поступово звикав до напівмороку, тому, помітивши широкі лавки, що стояли по периметру стін, я підійшла та сіла на одну з них.

- Ти знаходишся у пологовій кімнаті, -  прокаркала гарпія. - Зараз візьмеш відро й ганчірку і будеш обтирати яйця.

- Яйця? - здивувалася я, придивляючись до бочок, що дійсно мали яйцеподібну форму. - У вас що тут, пташенята?

- Малятка-гарпії, - жбурнула в мене відром фурія. – Давай, не барися та приступай до роботи, он там ганчірки і чиста вода, - вказала вона мені на величезний паруючий резервуар.

- А як я звідси виберуся? Потім… коли закінчу…- пробурмотіла я, відчуваючи щось на кшталт панічної атаки.

- Я за тобою прийду.

Коли гарпія зникла за дверима, важко зітхнувши, я взяла відро і побрела до водойми, вмочила м’яку ганчірку і взялася за миття першого яйця. Його поверхня була молочно-білою та на дотик немов м’який оксамит. Механічна робота трохи відволікла мене від гнітючих думок, і я навіть почала знічев’я мугикати, а потім і наспівувати свою улюблену пісню «Плакала», похитуючи стегнами та час від часу витираючи вільною рукою з чола піт, що стікав струмками, і незабаром змокла до нитки.

- Так, адже тут нікого немає, - коли піт вже струменів по спині, я скинула з себе сукню, зоставшись в самій білизні.

Зітхнувши від полегшення, я продовжила заняття, забувши про все на світі та на увесь голос, натхненно наспівуючи пісню Онуки «Зеніт» і  зосередившись на роботі.

Коли всі яйця були чистими, я роздяглася повністю. Нахилившись над водоймою, наспівуючи «Гуцулку Ксеню», я довго змивала із себе піт, набираючи воду в пригорщі і з насолодою обливаючи розпашіле тіло.  Наспівуючи пісню Могилевської «Покохала», я заплела довге волосся в косу і з жалем подивилася на вишукану шовкову сукню, що перетворилася на ганчірку. Так, я могла б одягнутися в це плаття, ось тільки не хотіла, настільки воно було брудним і таким жалюгідним, що я б відчувала себе в ньому немов жебрачка.

Впоравшись із завданням та прийнявши імпровізований душ, із приємним відчуттям гарно виконаної роботи я сіла на лавку, притулившись потилицею до прохолодної стіни.