Глава 25. У лігві гарпій

Нарешті я змогла оцінити всю велич пейзажу, відчувши на собі також пронизливий вітер, що свистів у вухах і задирав поділ моєї легкої сукні. Немов очманіла, я не могла поворухнутися, руки ж мої були немов у кайданках.

 Ось зовсім поруч промчали вершини гір, вкриті засніженими шапками, потім з’явилося плато, розсічене тінню глибокої ущелини; то тут, то там миготіли лісові масиви, в основному це були ялини і сосни, що майже торкалися верхівками до білих пухнастих хмар.

 Я вже зовсім заклякла, навіть думки мої зупинилися, важко було дихати, як раптом крізь пелену туману побачила знайому рівнину.

«Мені кінець», - встигла подумати я перед тим, як сили мене покинули, а голова схилилася набік, немов у ляльки.

Але мене протверезили холодні бризки водоспаду, крізь які пролетіли гарпії, немов через завісу, несучи з собою мене, свою здобич. Далі наш шлях пролягав крізь вузький печерний лабіринт, де чудовиська несли мене за міліметр від кам'яних стін, об які я могла розбитися на смерть; повітря поступово ставало набагато теплішим.

«Тепер вже я попала, так попала, вже краще було б працювати у школі», - подумала я в ту коротку мить, коли свідомість винесла із глибин підсвідомості усвідомлення того, що все-таки я Марина Даліхвоська, і місце моє не тут. Та тільки що вдієш, коли всі навколо вважають мене Халіною Коншерг і на те немає жодної ради.

Тим часом коридори ставали все більш просторими, подекуди всередину просочувалися слабкі промені світла, так що я могла роздивитися камені і дуже здивувалася, помітивши серед них самоцвіти, що утворювали складні візерунки. Халцедони, цитрини, аметрини переливалися оранжево-фіолетовими відблисками, між ними синіла бірюза і лазурит, рожевий родохрозит виглядав, наче на поверхні каменю розпустилися квіти фуксії. В один момент зімкнувши втомлені повіки, я відчула себе так, немов моє тіло понівечене, і що я перебуваю не тут, в лабіринті з печер, а лежу в якомусь ліжку, швидше за все - на лікарняному.

«А що коли й справді все те, що пережила Халіна, було галюцинацією? - із зусиллям відкривши повіки, я побачила яскраво освітлену золоту арку з завісою із крапель гірського кришталю. - Ой, ні, це все ж таки реальність Сутінкового світу ».

Цього разу я стояла на кам'яній підлозі, в оточенні розлючених гарпій, що підтримували мене попід руки. Просто під моїми ногами вирувала й пінилась вода підземної річки, через яку був прокладений місток.

Побачивши, що я прийшла до тями, гарпії почали штовхати мене вперед. Здригнувшись, я ступила на хитку поперечину.

Зала, до якої я потрапила, проходячи крізь завісу із кришталю, вразила мою уяву. Я навіть зойкнула і похитнулася, і тільки чудовиська, що підтримували мене попід руки, не дали впасти на гладко відшліфований бурштин, яким була викладена підлога.

Піднявши вище погляд, я знову похитнулася, тому що перед собою побачила склепіння з білого граніту, посеред якого, в якійсь подобі гнізда, сиділа гарпія в золотій короні. Вона була, безсумнівно, найгарнішою серед своїх розпатланих посестер, тому що, на відміну від них, мала довге гладеньке волосся, вільно розпущене по плечах, крила її закінчувалися якоюсь подобою пальців, ноги ж були схожі на жіночі, тільки з довгими позолоченими кігтями.

- Ось ми і зустрілися, - помахом голови відкинувши волосся назад, прокаркала фурія, на її шиї щось заторохтіло, подивившись туди, я помітила намисто із крихітних черепів - чи то птахів, чи то тварин. - Чи не час віддати мені борг?

- Борг? – тільки й змогла видушити із себе я; мій голос звучав охрипло, немов у гарпій.

- Годі вже прикидатися, Халіно, - посміхнулася до мене королева, між її рубінових вуст я помітила білі та гострі зуби.

- Можливо, я про щось забула, - я розгублено озиралася на всі боки. – Зі мною останнім часом таке стається постійно. Тому… Нагадайте мені, будь ласка.

- Нагадати ?! - гарпія раптово вистрибнула з гнізда і кинулася до мене. - Про таке не забувають! Або ти вирішила зі мною гратися у якусь свою гру, га?

- Шановна ... - почала я, але дві гарпії, що стояли біля мене, мов вартові, раптом різко смикнули за руки, і я впала на коліна, розпластавшись по бурштиновій підлозі, просто біля ніг королеви.

- Ти обіцяла віддати мені священний турмалін після того, як вийдеш заміж за імператора Архана.

- І що? .. – промимрила я, ледве відірвавши губи від бурштину і намагаючись повернути шию так, щоб хоч щось бачити. Але була знову притиснута пазуристою лапою.

- Мабуть, ти із якогось дива вирішила мене обдурити? Та в тебе не вийде, бо я все знаю: Архану заледве вдалося перешкодити твоєму весіллю із лордом Тергурном Шебсом. Ти про що думала? Що, хотіла обдурити всіх нас, і навіть Величну Амарінду?

- А хто така ця… Мандаринда?

- Яка ще тобі Мандаринда? Амарінда! Вона ж Амріта Орхідея, наша покровителька.

- О, все навіть аж так? ..

- Тепер ти перетворилася всього лиш на розвагу для імператора Сутінкового світу, ти стала його забавою на одну ніч. Але! Наш договір все ще залишається в силі, тому ти повинна будеш вилізти зі шкіри та дістати для мене священний камінь.

Моє становище ставало зовсім нестерпним, я навіть почала дихати ротом, так як ніс був розплющений об підлогу; не в силі більше витримувати ці тортури, я відчайдушно застукала по підлозі правою долонею.

- Тому деякий час ти поживеш тут, - продовжувала королева гарпій. - Можливо, що я навіть обміняю тебе на турмалін.

«Ну, значить, справи мої не такі вже й погані, - почувши, що я представляю цінність, яку можна на щось там обміняти, я трохи розслабилася. – Коматозний сон все ще триває».

- Підніміть її, - почувши кроки, що віддалялися, я зрозуміла: гарпія повертається до свого гнізда.

Звівшись на рівні ноги, я з подивом озирнулася на всі боки - колір стін з оливкових перетворився на ніжно-рожевий, освітивши і прикрасивши собою трон. Королева вже сиділа на своєму гнізді-троні, але тепер поруч із нею тулилося якесь створіння, схоже на біленьке ягня.