Глава 21. Порятунок квіткових ельфів

Протерши очі, я придивилася уважно та, зойкнувши, зрозуміла, що насправді то ніяка не оптична ілюзія, поміж кольоровими пелюстками туди й сюди спурхували дрібненькі людські істоти, тріпочучи крихітними рожевими крильцями.

- Ви хто такі? – запитала я, сідаючи на ліжку, мою сонливість мов вітром здуло.

- Квіткові ельфи, - долинув до мене передзвін тонесеньких голосів, що нагадували комариний писк, я ледь-ледь розібрала слова.

У мене так і тьохнуло у грудях, коли я зрозуміла, що ненароком привезла цих крихіток із собою. Тільки ж, чому мене ніхто не попередив? Та скільки ж іще невідомих створінь я маю зустріти у Сутінковому світі? Можливо, потрібно попросити, аби служниця принесла мені якусь енциклопедію місцевої фауни та флори?

- Ой, це я, напевно, неправильно вчинила, що зірвала квіти? – винувато зітхнула я. – Насправді, мені шкода… І що ж тепер робити?

- Коли наші квіти зів'януть, ми всі загинемо, перетворимося на попіл.

- Але ж я не знала, що це так…

Захоплена бесідою із ельфами, я й не почула, як до кімнати зайшов Архан, і коли його рука лягла на моє оголене плече, здригнулася.

- З ким це ти розмовляєш? - запитав дракон, сідаючи поруч та спопеляючи мене поглядом.

- Тут ельфи ... - пробурмотіла я. - Я не хотіла, я не знала, що так ... Але ось тепер ... Вони от-от помруть, не сьогодні-завтра. Мені так прикро…

- Ой, облиш, - зневажливо посміхнувся чоловік. - Ото ще не мала клопоту, турбуватися про ельфів.

- Та все ж, я не хочу бути причетною до жодних смертей у Сутінковому світі. Можна мені якось виправити ситуацію?

- Можна, але занадто багато клопоту. Тобі взагалі потрібна уся ця метушня? Облиш усе, як є.

- Ні, не облишу, - я вся напружилася, стиснувши губи.

- Відколи це ти стала такою сентиментальною, Халіно? Раніше ти б на це начхала. Краще обійми мене…

Але я була настільки стривожена, що мене геть не хвилював пристрасний погляд Архана, ні його залицяння, ніщо у світі, я переймалася гіркою долею ельфів.

- А що потрібно зробити, щоб ви не загинули? – рішуче підвівшись із ліжка та рушивши до букета, голосно запитала я.

- Поверни нас до нашої домівки, - відповів тихесенький передзвін голосів.

- Архане… любий, - я навіть спромоглася видушити із себе вдавану ласкавість.  - А ми могли б їм допомогти? Будь ласка, давай разом полетимо у гори, на ту галявину, де я зірвала ці квіти?

- Разом? Хм ... А давай!

Через кілька хвилин ми із драконом вийшли з кімнати та пішли довгим коридором, я тримала в руках квіти, обережно притискаючи їх до грудей та спостерігаючи за принишклими у суцвіттях ельфами.

- Ми полетимо у тій же капсулі? - запитала я, коли ступила на майданчик.

- Навіщо нам капсула? Тримайся за мене, - прохрипів Архан,  перетворюючись на дракона просто у мене на очах.

Скажу вам, це було ще те видовище!

Від несподіванки я відскочила назад, зашпортнувшись та впавши навзнак, тому що раптом налетів вітер, і в його вихорі можна було побачити перетворення, хоч і не зовсім звичайної, та все ж людини - на велетенського ящера. Мені було дуже страшно, тремтіли руки і коліна, але все-таки я вилізла на його спину і, схопившись однією рукою за гриву, іншою притиснула до себе букет, в кожній квітці якого причаїлося по химері. Потім ми злетіли в повітря. Це був казковий політ, таке хіба могло наснитися.

Опустившись на галявину, дракон поклав голову, і я швидко зійшла по його довгій міцній шиї, мов по рухливому містку, на землю, із відчаєм помітивши, що квіти в моїх руках добряче зів’яли.

- І що тепер робити? - запитала я, спантеличено озираючись довкола.

- Занур стебла у води джерела, - голоси ельфів були ледь чутними.

Кинувши стрімкий погляд на дракона, я швидко пішла в сторону водоспаду, забувши про те, що цього разу не наділа свій амулет.

Щойно я занурила квіти у воду, в різні боки від них бризнули кольорові вогники, зникаючи в траві.

 Цієї миті почувся пронизливий жіночий вереск та огидний регіт - і з-під водоспаду одна за одною, мов кулі із рушниці, стрімко з’явилися гарпії. Схопивши мене за руку, одна з них почала тягнути за собою.

 - Геть! – раптом заревів Архан, між його простягнутими вгору долонями з’явилося яскраве зелене мерехтіння, сформувавши із нього вогняну кулю, він пожбурив нею у бік гарпій.

Голосно звереснувши та гидотно зареготавши, жінки-птахи миттю залишили мене та відлетіли геть.

- То за тобою тепер борг, - дракон вже встиг перетворитися на людину, і тепер переможно посміхався, повільно йдучи у мій бік.

- Я зовсім забула про гарпій... - пробурмотіла я.

- А тут красиво, правда ж? – зодягаючи на мою шию амулет, він турботливо обійняв мене за плечі.

- Так... – видихнула я.

Цього разу я навіть не пручалася. Пережиті щойно емоції були занадто сильними, вони повністю затьмарили мій розум, розкріпостили тіло. Я просто покірно віддалася в обійми чоловікові, дозволивши йому заспокоювати мене на свій лад.

«Якщо я не втрачу розум, то тільки завдяки тому, що намагатимуся сприймати життя немов інтерактивну гру, за яку я заплатила шалені гроші та врешті-решт колись із неї вийду – а чи переможеною, чи з виграшем – не так вже і суттєво. Головне, не сприймати усе як реальність. Бо так воно і є…»

У замок я повернулася, міцно обіймаючи шию дракона та поглядаючи на світ довкола себе мов крізь три-де окуляри. А що залишалося робити?