Глава 20. Перша зустріч із гарпіями

Більше я ні про що не розпитувала, лише милувалася чудовим краєвидом. Капсула летіла повільно, але скоро внизу з'явився ліс, що немов стікав із вершини гори і розстелявся зеленим килимом у низині.

- Ось ми і прилетіли, - сказала служниця. – Це чудова поляна, вам обов’язково тут сподобається, моя пані.

Зійшовши із літального пристрою, я завмерла від захвату –  мене оточували поодинокі дерева та кущі, шовкова травичка вільно коливалася на вітрі, повсюди були розкидані яскраві квіти, подекуди неймовірно великі. Із однієї зі скель вниз по камінню збігав дзюркотливий струмок, утворюючи водоспад, до нього я і пішла, доручивши вигулювати свою тварину Мариссі.

При наближенні водоспад виявився більшим, ніж я очікувала. Мокре каміння встеляв оксамитовий мох, а шумливий потік приховував за собою вхід до печери!

- Цікаво, - із захватом вигукнула я, підбігаючи до невеличкого плеса, що нуртувало внизу під потоком.

Присівши навпочіпки і намагаючись уважно роздивитися, що робиться на дні, чи немає там, бува, якихось риб, я почула схвильований окрик служниці.

- Пані!.. – звереснула вона.

Та я не встигла й озирнутися, аж  раптом просто мені в обличчя посипалися холодні краплі води, а з-під водоспаду одна за одною почали вилітати якісь страховидні істоти, що нагадували розпатланих відьом із крильми. Голосно каркаючи та регочучи, вони помчали геть, я ж від жаху заціпеніла, упавши на коліна та закривши руками голову.

- Що це? - тремтячим голосом запитала я у служниці, повільно підводячись,  коли все стихло. - Хто вони такі?

- Це гарпії, пані, - погладжуючи вавака, що також трохи злякався, відповіла Марисса. – Ці хижі жінки живуть у глибоких печерах за водоспадом, і ми їх потривожили.

- Гарпії ... - видихнула я, згадуючи те, що знала про цих міфічних істот. - Що-що, але я ніколи б у житті не подумала, що зможу на власні очі побачити таких химер. Мабуть, вони дуже небезпечні?

- Так, насправді ці хижачки можуть завдати неабиякого клопоту тим, хто зустрінеться їм на шляху. Але нас вони не чіпатимуть, адже ми захищені силою магічних амулетів.

- Як добре, що у мене є такий захист, - я вхопилася за своє око, міцно стискаючи його у пальцях.

- В іншому разі у нас були б величезні неприємності. Проте, незважаючи на силу амулету, я б радила тепер триматися від водоспаду якомога далі.

Повернувшись на освітлену сонцем галявину, я почала зривати яскраві квіти, щоб скласти із них букет. Повільно рухаючись у бік лісу, раптом побачила удалині місцину, всуціль порослу кущиками суниці, що червоніла достиглими ягодами так рясно, що аж рябіло в очах.

- Мариссо! – радісно покликала я служницю, придивляючись. – Іди-но сюди, поглянь, там така смакота! Ходімо та назбираємо ягід?

- Стійте! Не рухайтеся, - схопилася за свій амулет служниця. - Це не ягоди.

- А що?

- Ось що, - Кларисса підібрала і, сильно розмахнувшись, кинула камінець, потрапивши ним у саму гущу червоного, і раптом звідти почали виповзати і підніматися вгору «ягідки», які насправді виявилися очима невідомих мені істот, дуже схожих на чудернацьких мініатюрних чи то крокодилів, чи динозаврів.

- Ой, - пискнула я, - підскочивши та відбігаючи куди подалі.

- Йдемо звідси, мерщій, - взявши за руку, іншою притримуючи вавака, служниця потягнула мене геть від дивного й небезпечного місця.

- А це ж що було? - тремтячи від страху й зачудування, я вирішила негайно повернутися до капсули, щоб якнайшвидше звідси полетіти.

- Червоноочки, - озираючись, пояснила Марисса. - З ними теж краще не зв'язуватися.

- А що, поблизу не було якогось іншого, більш безпечного місця? – вмощуючись на сидіння позаду «лиса», запитала я. - Чому ми опустилися саме тут?

- Бо насправді, це найкрасивіша галявина із усіх, що тільки існують, і я дуже хотіла, аби ви її відвідали, адже, як ваша служниця... – раптом ударивши себе по тонких губах, восьминіг на хвилю вмовкла, потім продовжила:  - Ми ж захищені амулетами імператора Архана. А потім… я не думала, що ви будете скрізь бігати і до всього торкатися. Та ще й гарпії, що з’явилися у незручний час.

Після побаченого у горах мені дуже захотілося повернутися до своєї спальні та загорнутися у ковдру.

- Краще я буду гуляти в саду на плато, - сказала я, увесь час озираючись назад та очікуючи на появу ще якогось страховиська.

- Як забажаєте, моя пані.

 Повернувши до замку та пообідавши, я взяла вавака на оберемок і, замість відпочивати, в супроводі служниці вирушила до саду. Це було красиве місце, де я могла не побоюватися за своє життя.

Деякий час я повільно бродила поміж деревами, приходячи до тями. На щастя, цього разу мене ніхто не потривожив -  ні Амріта Орхідея, ні невідома потвора. Врешті, повністю заспокоївшись, я нагадала про кинутий напризволяще букет та поспішила повернутися до своєї кімнати.
- Мариссо, - ледве переступивши поріг, звеліла я служниці, - мерщій принеси вазу з водою та постав туди ці бідолашні квіти, бо вони майже зів’яли.

 Коли восьминіг пішла, я поклала вавака на диван,  сіла поруч із ним та засумувала, пестячи його тугеньке черевце.

«Як же мені нудно самій, без подруг, - розмірковувала я, - немає із ким погомоніти, поділитися враженнями про ті чудасії, які я чи не щодня тут бачу. Можливо, мені таки потрібно навідатись до зали зібрань іще раз, аби спробувати налагодити стосунки з рештою жінок, все ж веселіше, ніж самій. Як же мені із усіма ними зблизитися? А що коли я попрошу, щоб мені теж дали якусь вишивку. Врешті, послухаю те, про що читатиме служниця. Або… попрошу, щоб принесли якусь книгу в мою опочивальню».

У цей момент в кімнату увійшла Марисса, її чотири щупальця тримали кришталеву вазу. Поставивши трохи підв’ялі квіти у воду, служниця зайшла у тінь та завмерла там, мовби очікуючи мого наступного наказу, але її голосне дихання зі свистом мене чомусь дратувало, виводячи із себе.