Глава 13. Давні страхи оживають

Я думала, що вони от просто зараз розіб'ють мене об стіну, тому що я не побачила перед собою жодних дверей, але слуги потягнули мене вперед. Але коли ми наблизилися досить близько, стіна раптом відчинилася, і я побачила перед собою темний склепінчастий тунель. Широкі кам'яні східці вели вниз, скручуючись в спіраль.

- Далеко ще? - простогнала я, коли втратила рахунок сходинкам.

Я вже не чула під собою ніг, однією рукою утримувала на собі чорне простирадло, аби воно не злетіло, і увесь час наступала на його краї, а кам'яні стіни все не закінчувалися.

Монстри чомусь не відповідали.

Через кілька хвилин ми опинилися перед високими дверима, які повільно посунулися вгору.

За дверима мене зустрів ще один монстр:

- Ласкаво просимо до Підземних купалень, пані.

Я вже не боялася вигляду цих тварюк, і коли поглянула перед собою, завмерла від захвату. Адже перед моїм поглядом постала величезна кімната з напівкруглою сферичною стелею, стіни були оздоблені бурштином. Пахуча пара піднімалася вгору від підземного озера, що чорніло безоднею. По всьому периметру водойму оточували поручні, донизу спускалися широкі східці.

- Я думала, що мені дадуть хоча б якийсь одяг, - пробурмотіла я, згадавши, що Марина, тобто я, зовсім не вміла плавати і до жаху боялася води. Ще й віднедавна, після перегляду фільму «Челюсті», мені всюди ввижалися акули, навіть у басейні, ось така у мене була фобія.

- Спочатку викупайтеся в мінеральній купелі, - монстр показала щупальцями на воду, - а потім ми підберемо для вас гідний одяг, пані.

- А там хоча б є дно? - обережно пробуючи ногою воду, я щосили вчепилася за поручні. – Бо мені лячно…

- Насправді водойма неглибока, пані, - пояснив монстр, який зустрів мене при вході, - заходьте.

- Я навіть не знаю…

Відкинувши убік простирадло, міцно тримаючись за поручні, я сіла на самий краєчок кам'яних східців, потім зробила невпевнений крок донизу, ще один, подумки здригаючись: а що коли там, у темних глибинах, таки щось є?

- А чи не краще було б дати мені звичайний тазик, я б швиденько зачерпнула води й помилася, та й по всьому, -  пробурмотіла я, невпевнено опускаючись ще нижче. Троє монстрів стояли біля самісінької води, і їхні величезні очі мене лякали, їхні роти були схожі на тонесенькі смужки. А що… коли там гострі зуби?

Нарешті я досягла останньої сходинки та ступила на дно. Тут і справді було неглибоко, тепла вода сягала підборіддя, а ноги ступали по рівній поверхні.

Озирнувшись на чудовиськ, я швидко опустила руки та почала митися: терла долонями стегна, груди і шию, набравши в пригорщі води, обмила обличчя.

Вода була чудовою, і такою м'якою, що я відчувала себе немов у ванній з молоком, як те полюбляла королівна. Пройшовши по периметру басейну, я повернулася назад, милуючись дрібними хвильками та бульбашками на поверхні.

- Все, більше купатися не хочу, - нарешті сказала я служницям. – Ви ж дасте мені у що загорнутися?

У відповідь монстр подав мені біле простирадло, вишите по краєчках химерними жовтими візерунками. Вийшовши з води, я замоталася в нього та запитально подивилася у вирячені очі.

- Ну, і що мені робити далі? – гордовито закопиливши губи, запитала я, відчуваючи, що поступово входжу у смак, і що мені вже навіть починають подобатися всі ці звертання «пані», «королівно» - це вам не посудомийка в шкільній їдальні.

Замість відповіді, два восьминога взяли мене попід руки і повели назад до виходу. Мені, звичайно, були неприємні всі ці доторки огидно холодної і слизької шкіри, але що поробиш, якщо тут так.

- І куди ми йдемо цього разу? - увесь час смикаючи ліктями і притримуючи рукою простирадло, запитала я.

- До кімнати краси, - відповів один зі служників.

- О, у вас є навіть така?

Ми ще не дійшли до кінця сходинок, як, повернувшись на дев'яносто градусів, монстри потягнули мене до рівної стіни. Але тут знову спрацював якийсь механізм, бо в стіні з’явився отвір, за яким була ще одна кімната. Увійшовши досередини, я вдихнула на повні груди, а серце моє затріпотіло - такої кількості одягу я ще не бачила ніколи в житті. Тут були ряди суконь, блуз, спідниць, а ще -  панчіх, шуб, балахонів та шарфиків, і все це висіло рівними рядами на вішаках.

- Вибирайте, пані, - почула я пропозицію, про яку колись навіть не сміла мріяти.

- Можна брати що завгодно?

- Так, адже це все – ваше.

Відкинувши від себе мацаки, я мерщій кинулася в гущу одягу. Хапаючи все підряд, я швидко виклала цілу гору ганчір'я.

- Ось це візьму, - вказала я пальцем на відібраний одяг.

- Навіщо вам так багато, - прожерготіла сутність.

- Багато?

- Виберіть те, що одягнете зараз, за ​​рештою одягу прийдете при потребі.

- При потребі? А як я знайду цю печеру Алладіна?

- Вам варто тільки наказати. До того ж, сюди веде прямий вхід із ваших апартаментів.

- Що? А де ці апартаменти?

- Ідіть за мною, - один із монстрів підійшов до стіни, і тільки тепер я помітила на ній характерну нерівність, немов камінь тут був утиснений всередину. Ставши навпроти, слуга задіяв якийсь механізм, стіна від'їхала в сторону, і я опинилася перед входом в яскраво освітлене приміщення.

Тримаючи купу одягу на оберемку, я увійшла в кімнату і зрозуміла, що це не те місце, де я провела попередню ніч. Цього разу ліжко, хоч і було великим, але не зависоким для мене. Сірі стіни, зі стелі, замість круглих віконець, звисала люстра.

По периметру стояли дивани, два м'які крісла, ніші зі всякими дрібничками, яскравим посудом; була тут і різьблена шафа, й комод...

- Це моя кімната? - запитала я, підходячи до дивана і опускаючись на нього.

- Так, пані, ваша.

- От і чудово, - помітивши продовгувате вікно, я залишила купу одягу лежати на дивані і підійшла подивитися на пейзаж. Він, на жаль, ніяк не змінився - все ті ж вершини гір, місцями зі сніговими шапками, і вода, що б'ється об скелі.