Глава 10. Викрадення у день вінчання

І ось нарешті ми виїхали за ворота замку. Я увесь час крутила головою туди-сюди, щоб роздивитися пейзаж, що відкривався перед моїми очима. По суті, там не було чогось аж такого незвичайного, таке ж саме поле, яке я вже бачила не раз у себе вдома, на горизонті темніла смужка дерев, напевно, дрімучий ліс. Та коли ми в'їхали у тінь від розлогого гілля, я із захопленням видихнула:

- Як же тут гарно!

Тому що тепер ми поїхали по білому піску, яким була вимощена дорога. Ліворуч і праворуч росли старезні сосни,  кострубаті стовбури були такими товстими, що обійняти їх, потрібно було чоловік п’ять чи шість. Пахло хвоєю і ароматом розквітлого бузку, його було тут удосталь. Потім над нашими головами зімкнувся намет із дубового гілля, яке повністю затулило небо, так що донизу не пробивався жоден промінчик сонця.

Було щось зловісне в шелестінні піску під копитами наших коней та поскрипуванні гілок. Я подумки здригнулася, подумавши про те, що, може статися, мені все життя доведеться провести в такій гущавині, або взагалі, жити серед чужих людей. Зітхнувши, я обережно погладила рукою цупку тканину плаття, погралася коштовними камінцями, аби хоч трохи заспокоїтися.

Раптом у бік карети вдарилася зелена гілка, що я аж скрикнула від несподіванки та вийшла із задуми, помічаючи, що дорога попереду трохи запетляла, стало світліше - і ми виїхали на галявину, оточену з усіх боків щільною стіною лісу. З подивом я побачила перед собою дзеркальну поверхню чималого озера, на якій по колу, немов дорогоцінна рама, відбивалися дерева. Посередині розташовувався маленький острів із церквою, від берега до неї був прокладений місток.

- Ось ми і приїхали! - почула я гучний вигук короля.

Гості почали сходити зі своїх возів. Дівчата прудко повистрибували із карети та допомогли мені зійти. Одна із дружок подала крихітний букет нареченої, я міцно стиснула його у пальцях.

В цю хвилину на храмі гулко вдарив дзвін. Лорд Тергурн Шебс зі своєю свитою першими ступили на міст, ми пішли за ними. Мене попід руку вів батько, як і належало.

- А чому вінчання має відбуватися саме тут? - запитала я, дивуючись: якщо мій батько - король, то хіба немає якогось величного храму, щоб мені повінчатися там, тому що будівля, до якої ми йшли, виглядала дивно, немовби вона давним-давно перебувала в запустінні.

- Тому що тут найбезпечніше, - відповів Сезан Коншерг.- Це місце знаходиться під захистом закляття відьми із Мідної гори, воно надто непримітне. І якщо чорні маги захочуть якось завадити твоєму весіллю, на храм Срібного Місяця вони звернуть увагу в останню чергу.

- Зрозуміло… - зітхнула я, боязко озираючись. Бо хоч довкола й було доволі люду, проте дивна лісова тиша, прохолодне повітря, завмерла, немов скляна, поверхня озера мене лякали.

Коли ми підійшли зовсім близько, я побачила старезну дерев’яну будівлю з гострим трикутним верхом, у вологих стінах, подекуди вкритих зеленим мохом, темніли маленькі вузькі вікна. Щойно ми з королем ступили на високі сірі сходи, перед нами зі скрипінням розчахнулися різьблені двері, оздоблені срібними зірками.  

Цей храм навівав на мене лиховісні думки, він видався мені жахливим місцем, якоюсь древньою руїною, всередині якої мешкають зловісні духи й привиди.

 Та щойно я переступила поріг, миттєво змінила свою думку.

Бо всередині храм виявився просто величезним, його простір осявало світло від безлічі свічок. Долівка була викладена зі шматків різнокольорового граніту – рожевого, чорного, сірого, а стеля під куполом була настільки високою, що мені довелося задерти голову, щоб серед насиченої блакиті роздивитися велетенський срібний місяць.

Яскраві візерунки покривали поверхні стін - срібні зірки, чудернацькі квіти, обриси тварин, якісь таємні знаки, що притягували мій погляд, і я стояла, немов зачарована тією красою; затамувавши подих, милувалася миготінням крихітних вогників у нішах, букетами розкішних троянд біля престолу.

З-під купола, просто із середини срібного місяця, донизу звисало золоте панікадило, воно просто палало сотнею тріпотливих вогників.

Коли ми всі увійшли досередини, ніби з нізвідки залунала музика, і чоловічий хор почав виконувати урочисті псалми. А потім через посріблені ворота вівтаря вийшов священик у святковому одязі, його груди прикрашав срібний ланцюг із зображенням місяця, всипаного блискучим дорогоцінним камінням.

Відкривши книгу, священик почав читати молитви, йому підспівував хор – усе майже так, як і в моєму світі, тільки ніхто не хрестився.

Я несміливо поглянула на нареченого.

Було дивно, що до цих пір ми не перемовилися з ним ні словом.

Як не дивно, лорд Тергурн Шебс теж у цю ж мить подивився мені в обличчя, і я йому посміхнулася. Але ця посмішка була якоюсь вимушеною.

Тим часом священик, піднявши вгору дві мідні чаші, почав щось тихо наспівувати собі під ніс, переливаючи із однієї в іншу тягучу рідину. Все це виглядало досить дивно. Я чесно намагалася вслухатися, щоб розібрати слова, але марно – я нічогісінько не розуміла, цей монотонний спів немов вводив мене у транс.

Нарешті, доспівавши, священик поставив чаші на стіл, потім узяв у руки одну велику свічку і повернувся за двері вівтаря. Ще кілька хвилин поспівав там, а потім вийшов та виніс два вінки, сплетені із живих квітів та колосків.

- Наречені, підійдіть! - вигукнув він, підносячи вінки вгору.

Це й справді непогана ідея, вінчати молодих живими вінками замість важких корон, подумала я, пригадавши, як якось була на весіллі у своєї троюрідної тітки і бачила, з якою натугою дружка та боярин утримували важезні вінчальні корони над головами.

- Іди, донечко, - розчулено прошепотів король (як-не-як, але ж він батько), і легесенько підштовхнув мене до вівтаря.

Я покірно пішла, опустивши голову, на моє обличчя тепер була накинута вуаль. Квіти в моїх руках тремтіли, ноги підгинались. Я увесь час дивилася в підлогу і не відразу зрозуміла, що ж сталося за ті кілька митей, поки я тремтіла від страху. Бо раптом хор припинив співати, по церкві пронісся холодний вітер, загасивши всі свічки разом, потім пролунали крики та верески гостей.