Глава 3. Вибір жениха

Ця вітальня справила на мене приголомшливе враження! Ви ж тільки уявіть собі: величезна кімната з кришталевою люстрою, що звисає аж десь з-під високої стелі і майже до підлоги та просто сяє від безлічі свічок, посередині - стіл із темного дерева, накритий прозорою мережаною скатертиною та вишукано сервірований – порцеляновий сервіз, вазочки із льодом, на срібній таці виноград, всілякі там виделки та шпажки - зовсім не так, як в школі або десь у гуртожитку, і вже, тим більше, не в мене вдома. Мереживо скатерки прикрашали білосніжні вишиті серветки, посередині - розкішна ваза з квітами. Ще й кілька прислужників вишикувалися попід стіни, тримаючи на зігнутих ліктях рушники!

- Ну ось, - повернулася до мене обличчям досить таки миловидна дама в помаранчевій парчі, через пишні форми плаття на ній аж тріщало по швах, - наша мила соня прокинулася.

Чи то мені тільки здалося, чи й справді, але раптом у погляді цієї жінки зблиснув якийсь лиховісний вогник, що миттю згас, натомість її повних губах відобразилася улеслива посмішка.

- Сідай, Халіно, - звернувся до мене вже знайомий мені чоловік, батько якоїсь Халіни: як я зрозуміла, ми з якогось дива помінялися з нею місцями, - і розкажи про свої пригоди.

- Я? .. - я все-таки озирнулася на всі боки, але, крім Барбари, товстулі і трьох слуг в кімнаті більше нікого не було, тому він точно звертався до мене.

- Так-так, - кивнула головою дама, - розкажи, як це тобі вдалося втекти в найвідповідальніший момент.

- Я просто потрапила під машину, - пробурмотіла я, вмощуючись на вільний стілець. - А далі ... Ні, чесно, я не Халіна, я - Марина, і взагалі я геть не розумію, як я тут опинилася.

- Що за маячня! - обличчя чоловіка почервоніло від гніву, він аж смикнувся вперед, заверещав, плюючись слиною: - Це була твоя остання витівка, клянусь пам'яттю предків! Більше ти не посмієш не послухатися, і якщо буде потрібно, то тебе поведуть до вінчання попід руки.

- До вінчання? До якого ще … вінчання?

- Встань! – звереснув король і схватився за груди, один зі служників миттю подав йому склянку з водою.

Налякана, я повільно вийшла з-за столу, невпевнено озирнулася: куди мені йти?

- Ну не треба так хвилюватися, ц ж дрібниці, - жінка в парчі заспокійливо погладила короля по плечу, а потім солодкаво посміхнулася до мене. – А ти, моя люба Халіно, не дратуй батечка, бачиш, що може бути?

- Але… я не хотіла, - знічено пробурмотіла я.

- Справа в тій, що ми всі твої витівки давно вже знаємо напам'ять. І щоб не трапилося якоїсь халепи та непорозуміння, я хочу подарувати тобі цей оберіг, - жінка виклала на стіл невеличку коробочку. - Підійди-но до мене ближче, моя мила Халіно.

Зробивши кілька несміливих кроків у бік жінки (хто вона мені така - мати, мачуха - дружина батька, чи хто там іще?), я зупинилася.

- А тепер простягни руку.

Відкривши коробочку, товстуля витягнула перстень із сяючим камінцем і обережно оділа мені на безіменний палець.

- Сузанна, моє серце, це ти правильно вирішила, - задоволено кивнув головою король, мій ймовірний татусь. - Цей перстень не дозволить моїй доньці безслідно зникнути наступного разу.

- Атож, магічний оберіг куплено у відьми із Мідної гори, його сила надзвичайна, із ним наша королівна повсякчас буде в безпеці.

- Що ж, дякую, - знічено пробурмотіла я, милуючись таємничим блиском прикраси, яка безумовно гармоніювала із порцеляновою шкірою моїх теперішніх пальчиків.

Нарешті обличчя короля набуло нормального виразу, він навіть посміхнувся, звертаючись до мене:

 - Сідай, Халіно, на своє місце, я вже не серджуся.

- Дякую…

Я  знову зручно вмостилася на стільці напроти Сузанни. Тієї ж миті слуги почали вносити і подавати всілякі страви, від яких мої очі порозбігалися в різні сторони, а з рота от-от могла потекти слина.

Мене мучила страшенна спрага, у животі бурчало, але я не поспішала накидатися на паруюче порося, прикрашене синім виноградом і шматочками ананаса, на фаршировані яйця, червону ікру, на чималу гірку каші, жовтої від вершкового масла. Вхопивши кришталевий келих, гадаючи, що то сік, я пожадливо випила напій до самого дна, і тільки потім зрозумівши свою помилку.

- Це що… вино?- закашлялася я, відчуваючи, як по тілу розливається приємне тепло.

Так, я боялася, що зараз же сп'янію, але як повинна була вчинити?

Тим часом король та повнувата дама у парчі керували слугами, і ті, підійшовши до краю столу, відрізали і поклали їм на тарілки по шматку поросяти.

- А ти, Халіно? - запитала Сузанна. - Чи ж ти не зголодніла? Або хочеш чогось іншого?

- Ні, я б теж скуштувала м'яса, але ...

Намагаючись наслідувати батька і Сузанну, я теж повернулася обличчям до слуги, що завмер зі своїм рушником біля стіни, і той відразу ж кинувся до мене.

- І поклади ананас, - сказала я хлопцю, коли він був від мене зовсім близько. - До речі, а де ж хліб?

- Та ти що, Халіно! - зробила круглі очі дама. - Ти поки що не замужем, і тобі ще не можна товстішати. Їж собі м'ясо і, якщо хочеш, то й ананас.

Не дослухавши Сузанни до кінця, я з нетерпінням вгризлася у свій шматок, щедро змочуючи його слиною, аж мало не вдавилася.

- Ще, будь ласка, ось те, - показавши рукою на рис, я знову покликала до себе слугу, і він відсипав мені крихітну порцію каші.

Коли блюдця спорожніли, слуги швидко їх прибрали, а замість них поставили тарілки і величезну супницю. Тепер я вже знала, що робити, і переді мною миттю опинилася миска риб'ячого бульйону із неймовірно апетитним ароматом.

На закуску подали десерт – тремтливе та прозоре желе з соку червоних ягід і вершків, посипане шоколадною крихтою. Швидесенько вхопивши та проковтнувши свій шматок солоденького, я задоволено відкинулася на високу спинку стільця, погладжуючи під зав’язку набитий живіт.

- Так ось, - коли прибрали їжу, поставивши замість тарілок і мисок по склянці соку, почав король, - тобі, Халіно, все ж таки доведеться обрати судженого.