Готуємося до великого

Підготовка до весілля стала для нас справжнім викликом, але водночас і захопливим процесом. Кожна деталь — від вибору місця до списку гостей — була особливою і вимагала нашої уваги. Я завжди уявляла цей момент, але тепер, коли він настав, все здавалося ще більш реальним і чарівним.

Свєта, як і обіцяла, допомагала на кожному кроці. Вона стала справжньою координаторкою процесу, переконуючись, що все йде за планом, і ніщо не вислизає з-під контролю.

— Іро, тобі потрібно вирішити з квітами до наступного тижня, — сказала вона одного разу, коли ми переглядали каталоги весільних суконь. — І, будь ласка, вибери плаття. Я не можу більше чекати!

Я засміялася, але водночас відчувала легкий тиск. Вибір весільної сукні здавався мені найважливішим рішенням, яке потрібно було прийняти. Але ще важливішим було те, що цей день стане початком нового етапу нашого життя з Дімою.

Діма, тим часом, працював над організацією нашої подорожі. Він був захоплений цією ідеєю і детально обдумував маршрут, готував все для нашої спільної пригоди після весілля.

— Я знайшов кілька місць, які ми просто зобов'язані відвідати, — сказав він, коли ми сиділи ввечері вдома і переглядали його план. — Венеція, Париж, Токіо... У кожному місці ми зможемо відчути щось нове, щось, що зробить наше життя ще цікавішим.

Його ентузіазм був заразливим. Я завжди мріяла подорожувати разом з ним, але тепер це стало реальністю. Ми планували не лише весілля, а й початок нашого спільного життя у справжньому сенсі — життя, повного пригод і незабутніх моментів.

Одного дня, за кілька тижнів до весілля, я отримала несподіваний дзвінок. Це була Марина. Я застигла, коли побачила її ім’я на екрані телефону, не знаючи, що робити. Чому вона вирішила зателефонувати після всього, що сталося?

Зрештою, я зібралася з духом і відповіла.

— Привіт, — сказала я, намагаючись триматися спокійно. — Чим можу допомогти?

— Іро, — її голос звучав набагато спокійніше, ніж я очікувала. — Я знаю, що це дивно, але мені потрібно поговорити з тобою особисто.

Я відчула, як напруга почала повертатися. Я не знала, чого вона хоче, і чи це взагалі добра ідея — зустрічатися з нею знову.

— Про що ти хочеш поговорити? — запитала я, намагаючись залишатися на відстані.

— Це не займе багато часу, — продовжила вона. — Я просто хочу закрити деякі питання. І я обіцяю, що це не буде конфронтацією.

Щось у її голосі звучало щиро, і хоча я все ще вагалася, я зрозуміла, що, можливо, це моя остання можливість остаточно зняти з себе цей тягар.

— Добре, — погодилася я. — Ми можемо зустрітися завтра.

Наступного дня я пішла на зустріч з Мариною в маленьку кав’ярню, яка була неподалік університету. Я прийшла трохи раніше і, сівши за столик, чекала її. Через кілька хвилин вона з'явилася.

Вона виглядала зовсім по-іншому, ніж я її пам'ятала. Її обличчя було спокійним, і вона більше не випромінювала ту саму холодну рішучість, яку я бачила під час наших попередніх зустрічей.

— Дякую, що прийшла, — сказала вона, сідаючи навпроти.

— Що ти хочеш обговорити? — запитала я, прямо, не бажаючи втрачати час.

Марина зітхнула і на секунду задумалася.

— Я знаю, що зробила багато помилок, — сказала вона тихо. — І я хочу вибачитися. Не знаю, чи приймеш ти ці вибачення, але мені потрібно було це сказати. Мені знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що мої дії були неправильними. І я розумію, що ваші стосунки з Дімою справжні, і що мої спроби їх зруйнувати були марними.

Її слова застали мене зненацька. Я не очікувала, що вона прийде з вибаченнями.

— Я не очікувала цього, — сказала я щиро, не знаючи, що додати.

— Я теж не очікувала, що коли-небудь прийду до цього, — зізналася вона, дивлячись мені прямо в очі. — Але я зрозуміла, що триматися за минуле немає сенсу. Я хочу, щоб ви знали, що більше не буду втручатися у ваше життя. І якщо можеш, вибач мене.

Я сиділа, обдумуючи її слова. Це був той момент, коли я могла б продовжувати носити в собі злість і образу, або ж могла відпустити і рухатися далі.

— Я приймаю твої вибачення, — нарешті сказала я, відчуваючи, як хвиля полегшення проходить через мене. — І я теж хочу залишити це позаду.

Марина посміхнулася — вперше, по-справжньому.

— Дякую, — сказала вона. — Це було важливо для мене.

Ми обмінялися кількома формальними фразами, і через кілька хвилин вона пішла. Я залишилася сидіти в кав’ярні на кілька хвилин, відчуваючи, як усе, що пов’язано з Мариною, нарешті зникло з мого життя. Це був кінець. І тепер ми з Дімою могли повністю зосередитися на нашому майбутньому.

Коли я повернулася додому, Діма вже чекав на мене.

— Як пройшла зустріч? — запитав він, коли я увійшла.

— Це було дивно, — відповіла я, знявши пальто. — Але вона вибачилася. Справді вибачилася.

Діма виглядав здивованим.

— Це хороша новина, — сказав він, підходячи до мене ближче. — Тепер ми можемо рухатися далі без цього тягаря.

Я кивнула і відчула, як його обійми роблять цей момент ідеальним. Це було останнє випробування, яке ми пройшли разом. І тепер нас чекало лише щастя.

Нарешті настав день нашого весілля. Все було так, як ми мріяли. Наші друзі і рідні зібралися, щоб святкувати разом з нами. Свєта, як і обіцяла, була свідком, і все йшло за планом. Кожен момент цього дня був особливим.

Коли ми з Дімою обмінювалися обітницями, я відчула, що це справді той момент, коли всі випробування позаду. Ми разом, і наше життя попереду буде сповнене любові та пригод.

— Я кохаю тебе, — сказав Діма, коли надів мені обручку.

— І я тебе, — відповіла я, відчуваючи, як серце сповнюється радістю.

Це був початок нового розділу. І тепер я знала, що жодні минулі тіні не зможуть нас зламати.