Новий початок

Після нашої зустрічі з Мариною стало трохи легше, але напруга все ще залишалася в повітрі. Ми з Дімою продовжували ходити до університету, вже не приховуючи наших стосунків. Спочатку це відчувалося дивно: бути разом відкрито, відчувати на собі погляди інших. Але з кожним днем я все більше звикала до нової реальності.

Плітки не зникли. Вони просто змінилися. Тепер люди обговорювали не стільки те, як ми з Дімою почали зустрічатися, а те, що нас об’єднало після всього, що сталося з Мариною. Деякі коментарі були доброзичливими, але я помічала й недобрі погляди. Проте мене це більше не зачіпало так сильно, як раніше.

Свєта, звісно, завжди підтримувала мене. Вона була справжньою подругою, допомагаючи мені зберегти рівновагу, коли навколо виникали неприємні ситуації. Ми продовжували проводити час разом, обговорювали навчання, сміялися над дурницями. Вона навіть пожартувала, що ми з Дімою — "нова зіркова пара" університету.

— Ви такі класні разом, — сказала вона одного дня, коли ми сиділи в їдальні. — Навіть не думай більше сумніватися. Хто б що не говорив — ваше щастя важливіше.

— Дякую, Свєт, — відповіла я, усміхаючись. Її підтримка завжди приносила мені спокій.

Але попереду на нас чекали нові випробування. Одного разу, після занять, я вирішила зустрітися з Дімою у парку, де ми любили гуляти. Це місце стало нашим маленьким прихистком, де ми могли просто бути разом, не думаючи про те, що хтось може нас побачити або оцінювати.

Коли я прийшла, Діма вже чекав на мене. Він виглядав задумливим, його очі були спрямовані кудись вдалечінь. Я підійшла ближче і торкнулася його руки.

— Привіт, що трапилося? — запитала я, помічаючи його напруження.

Він подивився на мене і важко зітхнув.

— Привіт, Іро, — відповів він, але в його голосі було щось таке, що змусило мене насторожитися.

— Щось не так? — наполягала я.

Діма на секунду замовк, потім обережно продовжив:

— Мені сьогодні писала Марина. Знову.

Я відчула, як усередині мене щось стислося. Марина знову? Я ж думала, що після тієї розмови вона зрозуміла, що між нами все закінчено.

— Що вона хоче? — запитала я, намагаючись залишитися спокійною, але напруга в моєму голосі була помітна.

— Вона сказала, що їй потрібен час, щоб змиритися з усім, що сталося, — сказав Діма. — Але водночас вона натякає на те, що може дати ще один шанс нашим стосункам.

Моє серце завмерло. Знову ця історія. Знову Марина намагається вплинути на Діму.

— І що ти їй відповів? — запитала я, напружено чекаючи на його відповідь.

— Я сказав, що між нами все закінчено, — твердо сказав він. — І що я не збираюся повертатися до минулого. Але... вона все одно не здається.

Я мовчала кілька секунд, обмірковуючи ситуацію. Це був не перший раз, коли Марина намагалася повернути Діму, але цього разу відчувалося, що її дії стають більш наполегливими. І це турбувало мене.

— Ти впевнений, що вона це зрозуміла? — нарешті запитала я. — Що вона не буде більше намагатися втрутитися в наші стосунки?

Діма кивнув, але я бачила, що його це теж турбує.

— Я знаю, що це важко, — сказав він, м’яко стискаючи мою руку. — Але я хочу, щоб ти знала: ти — та, з ким я хочу бути. Марина — це частина мого минулого, і я вже не хочу туди повертатися.

Його слова були щирими, і я відчула, як напруга трохи спадає. Але все ж залишався невеликий страх, що Марина може зробити щось більше, щоб розлучити нас.

— Я вірю тобі, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Але, Дімо, якщо вона продовжить... Ми повинні бути готові до того, що це не закінчиться так просто.

Він знову кивнув, і ми продовжили гуляти по парку, намагаючись забути про всі проблеми хоча б на кілька годин. Але ця розмова залишила в моєму серці відбиток. Марина була надто впертою, і я знала, що наша історія з нею ще не завершена.

Наступного тижня напруга в університеті зросла. Люди знову почали обговорювати плітки про Марину, і я чула, як деякі студенти говорили, що "вона не залишить Діму в спокої". Мене це дратувало, але я намагалася не показувати цього. Я знала, що наші стосунки з Дімою сильніші, ніж ці чутки, і намагалася не зважати на плітки.

Проте одного дня, коли я виходила з аудиторії, до мене підійшла Марина. Я не очікувала побачити її так близько і тим більше не була готова до розмови з нею.

— Нам потрібно поговорити, — сказала вона, дивлячись на мене без особливих емоцій.

Я зупинилася і на секунду задумалася, чи варто взагалі її слухати. Але щось усередині змусило мене залишитися.

— Гаразд, — відповіла я, спокійно вдивляючись в її очі. — Що ти хочеш сказати?

Марина зробила крок ближче, її обличчя залишалося холодним і стриманим.

— Я знаю, що ти думаєш, ніби між мною та Дімою все закінчено, — сказала вона, її голос був тихим, але кожне слово звучало з викликом. — Але ти не знаєш всієї історії. І ти не розумієш, що це лише питання часу.

Я мовчала, слухаючи її. Її слова були настільки непрямими, що важко було зрозуміти, чи вона намагалася мене залякати, чи просто гралася зі мною.

— Діма зробив свій вибір, — сказала я, намагаючись говорити спокійно. — І цей вибір не ти. Він хоче бути зі мною, Марина. Тобі варто змиритися з цим.

Вона криво посміхнулася.

— Подивимося, — відповіла вона і пішла геть, залишивши мене стояти посеред коридору.

Я стояла кілька хвилин, обдумуючи її слова. Чи справді вона щось планує? Чи це лише чергова спроба викликати у мене страх? Я не знала. Але одне я знала точно: наша боротьба ще не закінчена. І тепер мені потрібно було бути готовою до будь-яких дій з її боку.