Плітки та правда

Тиждень минув наче в прискореному темпі. Після того, як ми з Дімою вперше відкрито з'явилися разом, в університеті почалися плітки. Я вже звикла до шепотіння за спиною, але зараз це відчувалося більш особисто. Кожен погляд, кожна розмова відчувалися як критика, спрямована на мене.

Одного дня, під час перерви між лекціями, я пішла в кав'ярню неподалік університету, щоб трохи відволіктися і зібрати думки. Свєта не могла піти зі мною через свої заняття, і я вперше за довгий час залишилася сама зі своїми емоціями.

Замовивши каву, я сідаю за столик у кутку і розгортаю ноутбук. Проте мої думки були далекі від навчання. Щораз я поверталася до того дня, коли Марина намагалася зупинити нас із Дімою в коридорі. Її слова "Ти ще пошкодуєш про це" постійно лунали в моїй голові. Що вона мала на увазі? І чому я відчуваю, що її слова все ще мають якусь силу?

Моя кавова пауза була перервана несподіваним повідомленням. Це була Свєта.

"Ти вже бачила?" — було написано в повідомленні, і від цього запитання у мене з’явився неспокій.

"Що саме?" — швидко відповіла я, не розуміючи, що вона має на увазі.

Через кілька секунд на моєму екрані з’явився скріншот. Це була сторінка в соцмережах з дописом Марини. У дописі вона натякала на те, що між нею та Дімою ще не все закінчено, і навіть додала фотографію з їхніх минулих стосунків, де вони були разом. Коментарі під фото були ще гірші: багато людей ставали на її бік, висловлюючи жаль, що "така пара розійшлася через когось".

Мені стало не по собі. Плітки поширювалися швидше, ніж я очікувала. Люди почали підхоплювати цю історію, ніби це була реальна драма. Я не хотіла в це вірити, але дописи Марини явно ставали проблемою.

— Невже вона не може змиритися? — тихо сказала я собі, намагаючись заспокоїтись.

Я написала Свєті, що все добре, але насправді не була впевнена. Я не знала, як із цим боротися. Марина явно не збиралася просто відступати.

Тим часом, Діма теж дізнався про ці плітки. Ввечері він прийшов до мене додому, виглядаючи трохи напружено.

— Я знаю, що ти бачила той допис, — почав він, сідаючи поруч на дивані. — Марина не зупиниться так просто. Вона намагається викликати реакцію, і, здається, їй це вдається.

— А що ми можемо зробити? — запитала я, відчуваючи, як тривога зростає всередині. — Всі вже почали вірити в її історії. Тепер ми виглядаємо, як пара, яка зруйнувала її життя.

— Це просто слова, Іро. Ми знаємо правду. І ті, хто справді важливі, також її знають. Але… — він замовк, ніби обдумував щось, а потім продовжив, — Я думаю, нам треба говорити з нею. Прямо. Ми повинні поставити крапку.

Його пропозиція здалася мені страшною. Розмова з Мариною? Чи не створить це ще більше проблем?

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — запитала я, вагаючись. — Якщо вона вже пішла на це, публічно виставивши тебе у поганому світлі, що буде після розмови?

Діма глибоко вдихнув.

— Я знаю, що це ризик, але треба закінчити це раз і назавжди. Вона більше не контролюватиме наші стосунки. Ми маємо показати їй, що не підемо на поступки.

Це звучало переконливо, але водночас мені було страшно. Я не була готова до прямої конфронтації з Мариною, але розуміла, що, можливо, це єдиний спосіб рухатися далі.

— Добре, — нарешті погодилася я. — Давай спробуємо. Але, Дімо, якщо вона знову почне маніпулювати ситуацією...

— Я не дам їй цього зробити, — запевнив він, взявши мене за руку. — Ми будемо разом. І ніхто нас не розлучить.

Його рішучість мене трохи заспокоїла. Я знала, що це буде нелегко, але ми повинні діяти. Інакше ці плітки можуть зруйнувати все, що ми тільки почали будувати.

Наступного дня ми домовилися зустрітися з Мариною біля кав'ярні, де ми всі часто проводили час під час навчання. Я відчувала напруженість в повітрі, коли ми з Дімою підійшли до столика. Марина вже чекала, її обличчя було непривітним, а очі — холодними.

— Що ж, — почала вона, коли ми сіли, — тепер ти хочеш переконати мене, що ти щасливий з нею? — її погляд різко впав на мене.

— Марина, — спокійно сказав Діма, але в його голосі відчувалася сталь, — я вже говорив тобі, що між нами все закінчено. І я хочу, щоб ти це прийняла. Ми з Ірою разом, і це моє остаточне рішення.

— Остаточне? — зіронізувала вона, склавши руки на грудях. — Ти впевнений, що не пошкодуєш?

— Ні, не пошкодую, — чітко відповів Діма. — Ти повинна це зрозуміти.

Марина мовчала декілька секунд, а потім поглянула прямо на мене.

— А ти? Ти справді думаєш, що це триватиме довго? Що ти зможеш утримати його біля себе? — її слова були гострими, як леза.

Я відчула, як гнів піднімається всередині, але намагалася тримати себе в руках.

— Я не хочу грати в твої ігри, Марина, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі. — Ми з Дімою разом не через плітки і не через змагання. Ти втратила його, тому що ви обоє це вирішили. І це вже не зміниться.

Її очі блиснули, але вона нічого не сказала. Можливо, вперше за довгий час вона зрозуміла, що її спроби більше не мають сили.

— Ти це вибрала, Марина, — додав Діма. — Тепер ти повинна прийняти нас такими, якими ми є.

Марина встала зі столу і кинула на нас останній погляд.

— Добре, — тихо сказала вона. — Але пам’ятайте мої слова. Я ще повернусь.

Вона розвернулася і пішла геть, залишивши нас у тиші. Я відчула, як нарешті змогла видихнути. Це було важко, але необхідно.

Діма стиснув мою руку.

— Ми зробили це, — сказав він, подивившись на мене. — Тепер починаємо новий розділ. Без минулого.

Я посміхнулася, хоча знала, що це ще не кінець. Попереду ще багато викликів. Але найголовніше — ми були разом. І це давало мені надію.