Перші кроки у новій реальності

Наступного ранку все виглядало інакше. Я прокинулась із дивним відчуттям, що вчорашня розмова з Дімою була якоюсь нереальною. Ми більше не приховуємо свої стосунки — і це мало змінити все. Я швидко зібралася на заняття, але щось усередині мене продовжувало крутитися: як тепер буде виглядати наш спільний день у стінах університету?

Коли я прийшла на першу лекцію, на мене вже чекала Свєта. Вона помітила моє хвилювання і швидко підійшла до мене.

— Ти якась не така сьогодні. Що сталося? — запитала вона, кидаючи на мене уважний погляд.

Я спробувала посміхнутися, але в очах Свєти одразу ж загорілась цікавість. Вона знала, що я не зможу приховати від неї правду.

— Ми з Дімою більше не приховуємо наші стосунки, — сказала я трохи приглушеним голосом, спостерігаючи за її реакцією.

Свєта на мить завмерла, але потім її обличчя освітилося усмішкою.

— Я знала! Я знала, що це станеться! — вона обняла мене так, що я ледь не впустила свою сумку. — Я ж казала, що вам не варто приховувати це! Я така рада за вас!

Її радість трохи зняла напругу, але водночас я знала, що радіти зарано. Поки все виглядало добре, але я не могла позбутися думки про те, що на нас чекає після того, як люди дізнаються.

— Ти не хвилюєшся? — запитала я, коли ми сіли на свої місця в аудиторії. — Ну, ти ж знаєш, як тут буває. Плітки і все таке.

— Іро, — почала Свєта серйозно, але її тон залишався м’яким, — ти вже зробила правильний крок. Плітки завжди будуть. Але якщо ти будеш боятися кожного слова, яке хтось скаже за твоєю спиною, ти ніколи не зможеш по-справжньому жити. Просто будь собою, і все буде добре.

Її слова мене заспокоїли, хоча всередині все ще була маленька тривога. Але я вирішила, що більше не буду дозволяти страху керувати мною.

Після лекції ми зі Свєтою вийшли з аудиторії і попрямували в бік їдальні, коли раптом я побачила Діму. Він стояв біля входу, розмовляючи з кількома друзями, але, помітивши мене, відразу попрямував у мій бік. Я відчула, як моє серце почало битись частіше.

— Привіт, — сказав він, підійшовши ближче і м'яко посміхнувшись. Свєта швидко відступила на кілька кроків, даючи нам простір.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання. Це була наша перша зустріч після того, як ми вирішили не приховувати своїх стосунків.

Діма простягнув руку і легенько взяв мене за руку. Це був такий простий жест, але в умовах нашого нового статусу він набув особливого значення. Декілька людей поблизу почали обертатися на нас, але я вирішила не звертати на це уваги.

— Готова до нової реальності? — запитав Діма, посміхаючись.

— Як ніколи, — відповіла я, хоча всередині все ще була тривога. Але цей маленький момент, коли ми стояли разом, тримаючись за руки, був вартий усіх труднощів.

Після обіду ми всі разом пішли на наступну пару, і, як я очікувала, вже перші плітки почали ширитися. Я помічала, як декілька людей шепотілися, дивлячись на нас, коли ми йшли коридором. Але тепер це вже не здавалося таким страшним, як раніше. Діма тримав мене за руку, і я відчувала, що, можливо, всі ці погляди й шепоти не мають такого великого значення, як я думала раніше.

Однак не все було так просто. Коли ми вийшли з аудиторії після наступної лекції, до нас підбігла Марина. Вона виглядала явно розлюченою і зупинила нас посеред коридору.

— Ти справді вирішив бути з нею? — запитала вона, ледве стримуючи гнів, поглядаючи то на мене, то на Діму.

Моя тривога раптово піднялася до максимуму. Це був той момент, якого я найбільше боялася — зустріч із його колишньою.

— Так, Марина, — спокійно відповів Діма, подивившись їй прямо в очі. — Я вже сказав тобі, що між нами все закінчено. Іра — моя дівчина, і це вже не зміниться.

Його слова змусили мене відчути змішання емоцій — гордість і страх одночасно. Я не знала, як Марина відреагує, але її обличчя поблідло. Вона зробила крок назад, ніби не вірила тому, що почула.

— Ти ще пошкодуєш про це, — прошепотіла вона, здавалося, більше до себе, ніж до нас, і різко пішла в інший бік.

Я стояла поруч із Дімою, не знаючи, що сказати. Цей момент був значно важчим, ніж я очікувала. Але те, що він не вагався у своїх словах, зміцнило мою віру в наші стосунки.

— Ти впевнений, що все добре? — тихо запитала я, коли ми залишилися наодинці.

— Так, Іро, — відповів він, дивлячись на мене серйозно. — Я знаю, що це важко, але ми пройдемо через це. Разом.

Його слова знову повернули мені відчуття спокою. Так, це буде нелегко. Але тепер я була впевнена, що ми зможемо подолати всі труднощі, навіть якщо вони будуть значно більшими, ніж плітки чи незадоволені колишні.

І хоч я не знала, що буде далі, я була готова до цього. Бо ми вирішили йти разом, і це було найголовніше.