Розмова якої не уникнути

Я сиділа на ліжку, дивлячись на екран телефону. Повідомлення від Діми ще світилося, але я не могла змусити себе відповісти одразу. "Я все вирішив". Що він вирішив? Відповісти прямо зараз означало б зустрітися з реальністю, яка, можливо, не буде такою, як я очікувала.

Проте, ховатися не мало сенсу. Я глибоко вдихнула і почала набирати коротке повідомлення:

"Добре, де зустрінемось?"

Він відповів майже миттєво.

"Давай біля старого парку через півгодини. Хочу поговорити особисто."

Парк був нашим місцем. Точніше, місцем, де ми вперше зустрілися, коли я випадково натрапила на нього після одного з наших занять. Я пам’ятала той день: його спокійний голос, теплий сміх, і як ми довго говорили про все на світі, поки вечірні тіні не затулили небо. Тепер це місце набуло ще більшого значення. Але сьогодні я йшла туди з важким серцем.

Я наблизилася до парку і побачила Діму на лавці під великим каштаном. Він сидів, схрестивши руки на грудях, і дивився вдалину, глибоко задумавшись. Я вдихнула прохолодне повітря і наблизилася до нього.

— Привіт, — тихо промовила я, сідаючи поруч.

Він повернув голову і подивився на мене так, ніби шукав слова.

— Привіт, Іро, — відповів він, обережно посміхнувшись. — Я радий, що ти прийшла.

Довга пауза затягнулася між нами. Я відчувала, як час ніби завмер, і тільки наше дихання розбивало тишу. Щось невидиме висіло між нами — щось важке, що ось-ось могло зруйнувати цей момент.

— Що ти вирішив? — нарешті запитала я, не витримавши напруги.

Діма зітхнув і провів рукою по волоссю, ніби збирався із думками.

— Я вирішив припинити всі стосунки з Мариною, — сказав він, нарешті. — Вона приходила до мене сьогодні знову, і я чітко дав їй зрозуміти, що між нами все закінчено.

Його слова мали б принести мені полегшення, але замість цього я відчула, як хвиля тривоги знову піднялася всередині. Як давно я чекала цього моменту, але тепер, коли це сталося, я не була впевнена, що він змінить усе так, як я мріяла.

— Ти впевнений? — запитала я тихо, все ще не вірячи, що це реальність.

— Так, Іро, — відповів він твердо. — Я не хочу більше бути у минулому. Вона не має місця в моєму житті. Але... є ще одна річ.

Він замовк, і в цей момент у мене завмерло серце. Ще одна річ? Що ж іще він може сказати?

— Я багато думав про нас, — почав він, його погляд шукав мій. — Ми з тобою приховували наші стосунки, тому що боялися реакції інших. Але хіба це правильно? Хіба правильно ховатися, якщо між нами щось справжнє?

Його слова раптово збудили в мені надію. Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись зрозуміти, до чого він веде.

— Я не хочу більше приховувати те, що я відчуваю до тебе, — продовжив він. — Ми заслуговуємо на шанс. Я хочу, щоб ти була поруч, відкрито, не боячись, що хтось щось скаже.

Я відчула, як у моїй душі щось змінилося. Це було те, що я хотіла почути весь цей час. Але з іншого боку, страх і сумніви продовжували повільно підкрадатися до мене.

— А якщо це не спрацює? — запитала я, намагаючись вимовити слова, які були занадто важкими для мене.

— Ти боїшся, що ми не зможемо витримати? — запитав він, дивлячись прямо в очі.

— Я боюся, що плітки зруйнують те, що ми маємо, — відповіла я. — Ти знаєш, як це буває: у цьому університеті всі завжди намагаються дізнатися чужі секрети, а коли хтось робить щось поза їхнім контролем — починаються пересуди. Я не хочу, щоб ти або я ставали частиною цього.

Діма мовчав, але я бачила, що він обмірковує мої слова.

— Ти права, — сказав він після тривалої паузи. — Але нам доведеться вирішити, що важливіше: те, що думають інші, чи те, що відчуваємо ми. Я хочу бути з тобою. Не як секрет, а як справжній хлопець, який може тримати тебе за руку, коли захоче, не озираючись на думки оточуючих.

Ці слова змусили мене посміхнутися. Моє серце билося швидше, але водночас я відчувала легке полегшення. Його рішучість давала мені сили вірити, що ми можемо подолати будь-які труднощі.

— Я теж цього хочу, — тихо промовила я. — Але, Дімо, я все ще боюся...

Він узяв мою руку і притиснув її до свого серця.

— Я знаю, — сказав він. — Але ми зможемо це подолати разом.

В ту мить я відчула, що можу довіритися йому. Так, попереду могли бути плітки, нерозуміння і випробування. Але ми стояли на порозі чогось справжнього. І я була готова зробити цей крок, навіть якщо він здавався таким ризикованим.

Ми сиділи ще кілька хвилин у тиші, тримаючись за руки, і я зрозуміла, що найважливіше — це те, що ми обоє готові до майбутнього, навіть якщо воно здається незвіданим.