23

Вчепившись у чорне хутро, я потягнула Кадзу до землі.

Ми покотилися по траві. І, можливо, це було навіть боляче. На щастя, я нічого не відчула, адже вогняна кіцуне вже увійшла в азарт.

Мені довелося добре постаратися, щоб приборкати хижачку.

— Що ти робиш? — загарчав лис, а півмісяць на його лобі спалахнув яскравим блакитним сяйвом. — Нічого не переплутала, кицю?

Зараз він був згори. Притиснув мене до землі так, як хвилину тому притискав нападника.

Однак різниця все ж була, бо нині лис зник, мов розчинився в повітрі, а сам Кадзу прийняв людську подобу — тож тепер я відчувала на собі його вагу: гору м’язів і жил...

— Ану злізь з мене, — наказала я, не зводячи погляду з потемнілих очей. Там плескалося щось невідоме, але бентежне. Я ще ніколи не бачила його таким.

— Навіщо ти це зробила?

Коли обличчя принца опинилося на відстані кількох сантиметрів від мого, мені зненацька забило подих.

Та що ж це відбувається? Святі пиріжки!

— Ти повинен негайно відпустити мене, — кволо залопотіла заслаблим язиком.

— Я не тримаю тебе, кицю.

— Ти зрозумів, що я мала на увазі.

— З вами все гаразд? — до нас наблизилася врятована дівчина.

— Все чудово, — відгукнувся Кадзу, повільно підводячись на ноги.

Я б мала радіти, що він нарешті звільнив мене з пастки власного тіла, але всередині піднялася хвиля розчарування. Певно, зі мною щось не так. Можливо, це отрута білого оні ще не повністю вийшла з організму?

Ставши на ноги, я струсила з себе траву та пил, розправила кімоно й поглянула на незнайомку.

— А ти часом не кодама*? — запитала я з підозрою, звузивши очі.

— Я що, потрапив у паралельний всесвіт, де навіть ти, — Кадзу ткнув у мене пальцем, — зрозуміла, хто перед тобою? І що ж тебе наштовхнуло на це? Хоча, стій, сам здогадаюся, — він махнув рукою, щоб я мовчала. — Можливо, те, що дівчина має зелене волосся, білу шкіру, а ще... — вдав, ніби замислився. — Вона сама в лісі, а день вже добігає кінця? — кивнув на сонце, що встигло закотитися за обрій, зблиснувши останніми промінцями.

Я ще ніколи не чула, щоб від нього злітало стільки кпин за один раз. Жартівник.

Показавши принцу кінчик язика, я втрималася від саркастичної відповіді, що так і рвалася на білий світ. Натомість зосередила увагу на дівчині, яка, до речі, не зводила погляду з Кадзу.

Дивилася на нього так, мов перед нею не противний нагіцуне сипав жартами, а дивовижної краси чоловік. Саме це й читалося в її очах відтінку кришталево чистої води.

Мені таке геть не подобалося... І ні, то не ревнощі. Ще чого не вистачало — ревнувати ворога? Ага, звісно!

Просто стало трохи неприємно, що кодама не проявила люб’язності до моєї скромної персони. А я ж бо теж кинулася їй на поміч, і навіть раніше деяких лисів. Та й не варто забувати про те, що саме я спинила Кадзу від фатального вчинку.

— Дякую вам... і вам, — немов прочитавши мої думки, додала дівчина, кинувши на мене швидкий погляд. — Ці люди хотіли знищити моє дерево, — мовила, похиливши голову. — Я лише захищалася, але...

— Сили були нерівні, — я закінчила замість неї. — Вже все позаду. І щось мені підказує, що ці «герої» більше ніколи сюди не сунуться.

— Дякую, — вона поглянула на Кадзу з-під опущених вій.

Оце так грайлива кодама. Ніколи б не подумала, що вони такі.

— Не варто дякувати, я не зробив нічого незвичного, — чоловік знизав плечима. — Ненавиджу, коли ображають слабших, — пояснив.

— Ви — справжній герой, — відгукнулася зеленокоса. — Такий благородний... — вії затріпотіли з новою силою. Ну чисто метелики, що злетіли з квіточки.

— Нам уже час, — кахикнувши, нагадала я.

Спостерігати за тим, як дівчина загравала з Кадзу, було вище моїх сил. Від цього аж надто солодкого видовища мене починало нудити. А може, то я знову щось не те з’їла?

— ... — Кадзу виразно поглянув на юнку.

— Моріхана, — тихо озвалася та, швидко зметикувавши, чого від неї хоче чоловік. — А ви?

Я втрутилася раніше, ніж принц відкрив рота.

— Міцукі, а той, — зневажливо кивнула на нагіцуне, — Кадзу. Але нам уже час, тому... — я обернулася в протилежний бік, усім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена.

— Моріхано, а ти щось знаєш про нагіцуне, що жив у цьому лісі? — запитав Кадзу. — Він нещодавно зник, і все вказує на викрадення...

— Ох, так, — вона закивала головою. — Я навіть бачила викрадачів...

________________
*Кодама — дух, що живе в дереві.