20.4

Я не знала чи це можливо, чи погодиться він. Зрештою, навіть в джинів було певне правило, нехай їх і вигадали люди. А Святий Миколай… До сьогодні я навіть уявити не могла, що він справжній.

Але я мала спробувати, бо, якби не зробила цього, ніколи б собі не пробачила.

Він примружився, дивлячись на мене, між густих сивих брів зʼявилася зморшка, а тоді зітхнув.

— Для кого?

Я не мала б радіти, доки він не погодився, однак зраділа. В моїх грудях жевріла надія, і я дуже сподівалася, що від його відповіді вона не згасне.

— Тут є… Інший хлопець… Тобто чоловік з мого світу. Інженер. Його викрали, як і мене, тільки… Тільки в нього усе закінчилося жахливо. Він помер. Багато років тому. Скільки точно — не знаю, але я чомусь бачу його, і ми наче потоваришували… Я знаю, виправити те, що сталося з ним, не так просто, як те, що сталося зі мною, але, якби ви могли якось повернути його в якесь Різдво, де він досі живий, і завадити мисливцям королівської родини викрасти його. Повернути Дмитра його друзям і родині…

Він довго мовчав, і кожна секунда тиші посилювала мій відчай.

Я гадала, що мачуха зробила мене розважливою і прагматичною. Проте з того часу багато чого змінилося, і тепер я була готова хапатися за соломинку. Ще й не для себе.

— Це гарне бажання, — зрештою визнав Миколай, — Проте, якщо я це зроблю, ви не згадаєте одне одного, ніби ніколи не зналися. Ваші спогади зміняться. Він ніколи не знатиме цього світу, тебе чи того, що ти для нього зробила.

Я ледь не підстрибнула від щастя. Хоча, визнаю, це трохи складно робити на височенних підборах, що, до того ж, застрягли у кучугурі.

— Це неважливо. Він не заслуговує цілу вічність бути самотнім привидом у палаці, що став для нього вʼязницею. В нього має бути повноцінне життя, якого його несправедливо позбавили.

Хоча, звісно, думка про те, що ми забудемо одне одного, була трішки сумною, я ніколи не відмовилася б від своїх слів.

— Що ж, нехай буде так.

Він знову підняв свій посох та вдарив ним по землі. А тоді… Почалася хуртовина. Я заплющила очі, затуливши обличчя руками, щоб захистити від колючого снігу, а, коли усе закінчилося, не залишилося ані слідів, ані інших згадок про Миколая.

Я памʼятала, що мала якесь дуже важливе прохання до нього, але, хоч як намагалася, не могла згадати яке. Та однаково з моїх губ не сходила сумна посмішка.

Раптом вдалині почулися крики та стукіт копит, й між деревами зʼявилися королівські лицарі на велетенських конях. А попереду них… Ліам.

Він одразу помітив мене, крикнув щось іншим та помчав уперед. Кінь зупинився лише за метр від екіпажу, та чомусь мене це анітрохи не налякало.

Я дивилася лише на нього, а він — на мене. Не вагаючись жодної секунди, Ліам скинув з себе теплий плащ та закутав мене в нього, наче в ковдру, а тоді стиснув у міцних обіймах.

— Ти в порядку? — хрипко спитав він, притулившись чолом до мого чола. Ліам важко дихав, і я бачила, як з його рота виривалися хмаринки пари.

— Так. Усе добре. Тільки змерзла і запʼястки трохи болять.

Він кивнув, пригорнувши мене ближче, так, що я тихо зойкнула, а тоді зашепотів щось про дурні традиції, і що більше не залишить мене ані на мить.

Я тихо засміялася, відчуваючи себе щасливішою, ніж будь-коли, й спитала:

— Обіцяєш?

Я не дуже хотіла сідати на коня, особливо такого великого і страшного, однак мусила визнати, що не подолала б цей шлях пішки. Та й, чого приховувати, хотіла якомога швидше опинитися в теплі, тож дозволила Ліаму затягнути мене на це пекельне чудовисько, й, щойно він сів позаду, притулилася до його грудей.

Тканина ще пахла ним, і я замружилася, вдихаючи цей запах глибше, ніби хотіла, щоб він назавжди залишився в мене в легенях.

Ми не дивилися на лицарів, що заарештовували ледь оклигавших викрадачів, що ніяк не могли зрозуміти що сталося, та допомагали Юмі прийти до тями. Тепер усе це не мало значення. Усе нарешті закінчилося.

Не думала, що колись скажу це, однак було приємно нарешті повернутися до палацу. Не лише тому, що я ледь не змерзла на смерть у своїй весільній сукні, яку, як зʼясувалося, таки примудрилися пошкодити при викраденні, а й тому, що могла нарешті заткнути злі язики, що подейкували, ніби я сама втекла віл Ліама, знову пошивши його у дурні.

Сам Ліам… Він не відпускав мене, й не лишав саму, відколи натрапив на екіпаж з непритомними викрадачами у лісі.

Звісно, я не могла нікому розповісти про появу Святого Миколая, що врятував мене, тож усі гадали, ніби в мені раптом прокинувся сильний дар, що допоміг вибратися з пут та побороти викрадачів, затримавши їх до прибуття королівських лицарів. 

На тих, звісно, тепер чекало чимало роботи, а викрадачів, ким виявилися нечистий на руку міністр фінансів та його племінник, чекало покарання. На щастя, не смертельне, та все ж доволі суворе.

Після того, як їхній арешт та наше повернення побачив увесь королівський палац, вже ніхто не міг звинуватити мене у зриві весілля. Ба більше, мені співчували, мною захоплювалися.