20.3

Я не вірила у казки, відколи помер батько, й моїм вихованням зайнялася мачуха. Знала, що не існує ані пасхального кролика, ані зубної феї. Звісно, те ж саме стосувалося і Санта Клауса, і Святого Миколая.

Я не засуджувала саму концепцію. Мачуха пояснила, що дітям потрібні свята. Просто вона вважала, що буде краще, якщо я знатиму правду, і не проситиму вигаданого діда у листі повернути мені батька. Це було б надто жорстоко.

Тоді я була дійсно вдячна їй за це. Було б гірко і принизливо, якби я таки написала той лист, як і збиралася, а тоді нічого не сталося. І ще гірше, якби я розповіла про це комусь з інших дітей.

Натомість я дізналася, що Святого Миколая не існує.

І все ж… Ось він. Просто переді мною.

— Але, це неможливо… — пошепки промовила я, — Сьогодні ж навіть не Різдво…

Миколай подивився на мене так, ніби я сказала якусь дурість, й трохи покривив губами.

— А ти си думала, ніби я лишень на один день на рік зʼявляюся? То ж я не привид якийсь дікенсівський! Чом би мені не бути?

— Але… Чому ви тут? — розгублено спитала я, — Ні, не подумайте, я вам справді вдячна за порятунок, але ж… Ви хіба не маєте… Ну… Ходити моїм рідним світом?

— Ходити! — раптом пирхнув він, — Далечень ти дійдеш з хворими колінами? Я вже більше сотні років на машині їзжу. Чудовий винахід, корисний, швидкий! Як не свята — то таксую. І цього року таксував, поки в мене одяг і автівку не вкрали!

Я тихо зойкнула, усвідомивши кого Сол насправді пограбував на Різдво, та не наважилася його перебити, тож Миколай продовжив:

— Наробили безладу ці чортяки іншосвітні, та нічого, ми хутко усе виправимо, ось побачиш! — запевнив він з посмішкою, і вже збирався знову вдарити посохом по землі, та я зупинила його, в паніці викинувши руки уперед.

— Чекайте! Зачекайте, будь ласка… — вже спокійніше додала я, коли помітила, що він не поспішає виконати задумане. Миколай спокійно чекав доки я зберуся з думками та скажу те, що хочу, — Що значить “виправите”?

Нехай я так і не стала юристкою, я знала, що до умов, які можна трактувати в різний спосіб, не можна ставитися легковажно.

— Те і значить. Я можу повернути тебе у той вечір, коли усе сталося, й відвезти тебе додому, як і мав зробити того дня. Ти не памʼятатимеш того, що сталося тут. Ніхто не памʼятатиме, ніби цього ніколи не відбулося. Ти будеш вільна від цієї печатки і навʼязаного шлюбу, повернешся до стажування в юридичній фірмі та втілиш свою мрію.

Я розтулила рота, однак так і не змусила себе витиснути бодай одне слово.

Він каже, що може… Що? Зробити усе це просто сном, який я навіть не згадаю? Повернути мені моє старе життя?

Ось так просто?

Якби він сказав мені усе це першого дня, я розплакалася б від щастя. Я не вагалася б жодної миті. Але зараз…

Усе в мені противилося цьому. Серце болісно стислося, шлунок провалився кудись глибоко, слина стала гіркою. Раз за разом я відчувала, як мене охоплювала паніка.

— Але ж… Тоді Лісса та Сол ніколи не зможуть бути разом.

Визнаю, насправді я думала не про них. Я думала про нас з Ліамом. Про те, як ця жалюгідна жахлива й небезпечна ситуація звела нас разом. Як це змінило наші життя.

Миколай уважно поглянув на мене, ніби обмірковуючи мої слова.

— А чи справді тебе це так хвилює? Вони ж бо ніколи не питали в тебе чого ти хочеш. Тебе обманом перенесли до цього світу, через них ти опинилася в небезпеці, — зауважив він.

Я нервово облизала губи й потупила погляд, тремтячи від холоду. Все ж весільна сукня не була призначена для зимових прогулянок.

— Це все так, але… — я похитала головою, — Я не можу на це погодитися. Не можу повернутися в рідний світ та усе забути. Це неправильно. Я не хочу цього.

Навіть якщо ніхто нічого не згадає, навіть якщо Ліам не страждатиме, я не хочу його забувати. Не хочу залишати його.

Останні слова я не промовила вголос, та Миколаю, здавалося, це й не було потрібно.

— Навіть якщо це значить, що ти назавжди відмовишся від своєї мрії? — перепитав він.

— Навіть якщо так, — не вагаючись, відказала я, — Так, цей світ неідеальний, і сповнений небезпек. Мені не було просто відколи я потрапила сюди, і я не впевнена, що колись буде. Проте він вартий того, щоб боротися. Ліам вартий. І Сол з Ліссою… Хоч яка я зла на цих двох, я не бажаю їм прожити усе життя нещасними, унеможлививши їхнє життя разом.

— Але ти хотіла зробити світ справедливішим.

— І я зможу зробити це тут. Принаймні докладу усіх зусиль. Я розумію, що бути королевою непросто. Це велика відповідальність за велику кількість життів. Можливо не все буде ідеально. Я робитиму помилки. Та я щодня намагатимуся їх виправити. Я хочу бути надією для тих, хто її потребує. І… я знаю, що Ліам буде чудовим королем. Я хочу бути тією, хто його підтримає.

Миколай кивнув. Здавалося, моя відповідь зовсім не здивувала його, ніби саме це він і хотів почути.

— Що ж… в такому разі мені немає сенсу залишатися. Я повернуся до рідного світу…