20.2

Сказати, що мене здивували її слова — це нічого не сказати. Направду я розгубилася, хоча і не мала б. Засинати в будь-якому місці в будь-якій позі від перевтоми — не так давно це було моєю реальністю. Я — шалена трудоголічка і навряд колись перестану нею бути.

Просто я не звикла до того, щоб хтось крім мене та мачухи набував такого ж рівня втоми.

Це, звісно, не те, що бажано вводити у норму, і я розумію чому в чужих очах завжди бачила занепокоєння, жаль і неприйняття. Люди, що не живуть і не дихають своєю роботою, не можуть цього зрозуміти, і це, мабуть, добре, бо тоді людство вимерло б від перевтоми та браку народжуваності.

Але мені було приємно нарешті опинитися там, де мене розуміють. Де те, що я роблю, і скільки часу приділяю роботі, не робить мене якоюсь неправильною в чужих очах.

Та я не очікувала, що мене це аж так розчулить.

“Гаразд, добре, що з нею усе в порядку, але ми ж досі в екіпажі, що везе нас бозна-куди. А що як вони вирішать позбутися нас? Ну знаєш, для певності, що ми не повернемося на церемонію й усе не зіпсуємо”.

“Вони так не ризикуватимуть. Навіть ті гроші, що вони отримають за спір, не варті відрубаних голів”.

І добре. Думка про смертну кару викликала в мене нудоту, навіть якщо вони цілком на це заслуговували. Тим паче через відрубання голови.

Цей вид смертної кари завжди лякав мене найбільше, особливо після повісті Останній день приреченого до страти.

“Але я мушу повернутися! Буде скандал, якщо я не зʼявлюся! Це принизить Ліама перед усім двором!”

“Гадаєш його це хвилює?”

“Це хвилює мене, — похмуро промовила я, — І має хвилювати твого брата, якщо він дійсно хоче залишити йому корону. Ти можеш принаймні… Не знаю. Переказати братові те, що тут відбувається? Нехай пошле сюди лицарів абощо. Ніхто не має сумніватися в тому, що нас викрали та увезли проти нашої волі”.

Я не сумнівалася в тому, що брудні плітки вже пішли. Весілля, влаштоване минулим королем і королевою, зірване — це гучний скандал. І лише таке саме гучне обвинувачення може його зупинити.

Нас мають знайти звʼязаними. Та, враховуючи репутацію Лісси, цього може виявитися недостатньо.

Викрадачі хотіли, аби всі вважали, ніби я сама втекла, тож, певно, не звʼязували мене надто туго, і подбали, аби  на моєму тілі не залишилося слідів боротьби. 

На мить в моїй голові промайнула геніальна, хоча й не надто добра думка.

Хоча, як юристка, я не мала схвалювати підробних доказів, також я розуміла, що буде несправедливо, якщо репутація Ліама постраждає через чужу жадібність та мій невдалий план збагачення.

А відтак, я мала зробити викрадення очевиднішим для інших. 

Тож я почала щосили напружувати запʼястки, намагаючись виплутатися з пут, від чого шкіра набрякла та розчервонілася, а ще, коли екіпаж підстрибнув на черговій ямі, не намагалася врятувати нас з Юмі від падіння, й взяла весь удар на себе.

Звісно, я не мала наміру серйозно травмуватися. Не лише тому, що це було безглуздо, а й тому, що не хотіла для викрадачів серйознішого покарання, ніж те, на яке вони заслуговували.

“Співчуваєш їм?” — гмикнула богиня.

“Хіба що трішечки. Ліам не пробачить їм того, що вони вчудили. Але вони мали подумати про це, перш ніж викрадати нас з Юмі”.

“Це правда”.

Від думки про Ліама в мене занило в грудях. Якби я була на його місці, то місця б собі не знаходила. А я ж йому навіть подзвонити не можу, щоб повідомити де я і що зі мною все гаразд.

“Він дуже хвилюється?” — подумки спитала я.

“А ти як гадаєш? Його дружина раптом зникла, ймовірно у небезпеці, а двір та батьки тиснуть на нього, гадаючи, що це просто чергова витівка Лісси, щоб усе зірвати”.

Важко зітхнувши, я втомлено сперлася на спину Юмі.

Я справді втомилася від всієї цієї драми та пригод.

“Моє життя бодай колись стане спокійним?”

“А ти б цього хотіла? Аби усе знову стало, як було?”

Її питання заскочило мене зненацька, та я збиралася відповісти їй, чесно. Просто не встигла, бо раптом коні заіржали, візник гучно вилаявся, а екіпаж тряхнуло з такою силою, що я вдарилася головою о стіну, перш ніж він зупинився.

Я гадки не мала що відбувалося зовні, та припускала, що викрадачів нарешті впіймали. А означало, що я ось-ось повернуся до Ліама та виправлю усе, що накоїли ці бовдури. Тільки б гості не встигли розʼїхатися…

Коли голоси та гамір на вулиці стих, і двері розчахнулися, я чекала побачити Ліама, або ж королівських лицарів… Та аж ніяк не суворого чоловіка з посохом та довгою сивою бородою, ще й у такому підозріло знайомому балахоні…

Поглянувши на мене, він похитав головою, тоді вдарив посохом о землю і пута впали до моїх ніг.

Стоп.

Борода, посох, балахон…

В моїй голові закрутилися коліщатка.