19.3

❄

Мелісса

Коли нарешті наблизився день нашого весілля, я не могла повірити у те, що ми дожили до нього, попри все, що сталося.

Моє життя у рідному світі здавалося таким далеким та вкритим туманом, ніби це було мільйон років тому. Дивно як швидко я звикла до цього світу, до магії, до того, що чую голос богині в голові, чи що привид інженера з мого світу може зазирнути до мене на чай, щоб обговорити плітки. До того, що в мене тепер гострі вуха, а мій дар продовжує розвиватися, хоча я так досі й не зрозуміла що саме можу і що із цим робити.

І ось… Тепер я готувалася до свого першого балу, де Сол представить мене усьому світові як нову графиню і дружину Ліама. Де я нарешті мала побачити його батьків та батьків Лісси, хоч і гадки не мала у що це може вилитися.

— Пані, усе гаразд?

Сьогодні Юмі прокинулася до світанку, щоб допомогти мені приготуватися до свята. Сукня сиділа на мені, наче друга шкіра, та водночас була легкою та ніжною, наче весняне повітря.

Коли розмова зайшла за сукню, я боялася, що на мене чекатиме щось багатошарове та важке, ніби торт, з жахливим, стискаючим ребра корсетом. Та, на щастя, я помилилася. Швачки й майстрині цього світу добре зналися на своїй справі та одразу зрозуміли чого я хочу, і дали мені це.

Але найдивовижнішим було те, що тканина не була суцільно білою, а переливалася, наче справжня морська перлина.

— Так, — я всміхнулася, дивлячись на своє відображення.

Хоча я ніколи не була тією дівчинкою, що мріє про весілля, великий білий торт та пишну сукню, чи добирає пісню для свого першого танцю, навіть мене не оминуло приємне хвилювання. Навіть попри те, що більшу частину гостей я мала зустріти вперше у житті.

Це, зрештою, геть не важливо. Усе, що мене насправді цікавило, це те, чи сподобається Ліаму сукня та чи вціліють його ноги після зустрічі з моїми підборами, адже танцювальна партнерка з мене була така собі.

— Ви дуже гарна, пані, — розчулившись, промовила Юмі, витираючи кутики очей, — Ваші батьки будуть горді побачити якою відповідальною ви стали.

Я досі не була впевнена що думаю про цих людей. Так, вони виховали Ліссу, а ще заручили її, не питаючи, але для цього світу це, здається, нормально.

Не схоже, щоб над нею хтось знущався чи жорстоко карав за її витівки. Найсерйознішим покаранням був переїзд до Ліама, тож я припускала, що вони непогані люди. Для того, щоб бути терплячими до усього, що вона робила, вони справді мали любити доньку.

Що ж до батьків Ліама… тут усе було складно.

З одного боку вони виховали чудового сина: розумного, відповідального, турботливого.  Та з іншого… Це мої майбутні свекри, яким, на жаль, ніхто не зітре памʼять про витівки Лісси. Я могла тільки уявити наскільки вони не раді перспективі мати таку невістку, і розуміла, що навряд щось може виправити їхнє перше враження.

— Скажи, Юмі… А які в Ліама батьки? Тобто… Наскільки вони суворі? Як вони ставилися до мене раніше?

— Минулі граф і графиня? — здивовано перепитала вона.

— Так, що ти про них думаєш? Вони приймуть мене, не озираючись на те, що було в минулому? Я знаю, що це вони були ініціаторами нашого союзу із Ліамом, та що як… — я важко зітхнула, — Ти знаєш якою я була. Що про мене думають. Чого мені варто від них чекати?

Юмі уникала мого погляду, як і прямої відповіді. Закусивши губу, вона ніби подумки добирала слова, щоб мʼякше повідомити мені наскільки усе погано.

— Я не знаю, пані…

Я глитнула, відчуваючи, як в животі скручується клубок з нервів.

— Гаразд. Думаю буде достатньо, якщо ми з Ліамом привітаємося з ними, й надалі уникатимемо особистих розмов.

Ліам мав рацію, це ж лише на один день. Навіть не цілу добу — так, лише кілька годин. А тоді вони поїдуть і залишать нас у спокої, і мені буде байдуже що вони про мене думають.

— Усе буде добре, — Юмі спробувала підбадьорити мене, — На весіллі буде багато гостей. Легко когось уникати.

Я кривувато всміхнулася, а тоді глибоко вдихнула, збираючись із духом.

Настав час йти. Церемонія мала от-от початися.

Юмі допомогла мені тримати довгий шлейф, що тягнувся за мною позаду, ніби всипаний тисячами крихітних дорогоцінних каменів, й ми вийшли за двері.

За традицією Ліам мав готуватися в інших покоях, й зустрітися зі мною вже в залі, на початку церемонії, тож до зали ми з Юмі мали прийти вдвох.

Однак нам не судилося дійти до неї. Щойно ми вийшли у підозріло темний коридор, як мені затулили рота якоюсь вологою ганчіркою.

Я намагалася затримати дихання, борсалася, й била руками й ногами, проте навіть не бачила нападника, і не могла довго обходитися без повітря. Раз чи два мої удари знайшли свою ціль, та я не знала чи це були нападники, чи Юмі, яку чекала така сама участь.

“Вочевидь, весілля вирішили зірвати”, — подумалося мені, коли в ніс ударив якийсь різкий запах, від якого кінцівки миттю стали важкими й ватяними. Неслухняними. Шлунок закрутило, ніби я зʼїла щось не те, а язик раптом онімів.