19.2

Хотів би я сказати їй, що це не так, що я позбавлю її будь-якого тиску і турбот, але це було неможливо. Тож я просто поцілував її в чоло.

— Просто пообіцяй, що дозволятимеш собі відпочивати, бодай час від часу.

— Я не планую померти від перевтоми, якщо ти про це, — тихо видихнула вона мені в губи.

Останнім часом ми багато цілувалися, і мені це подобалося. Насправді частина мене не хотіла займатися нічим іншим, просто згребти її в обійми, й щоб нас ніхто не турбував принаймні кілька днів…

Та, звісно, це була завелика розкіш для когось на кшталт мене.

— Навіть не віриться, що завтра в палаці пройде церемонія. Після всього, що сталося… Я не мала б хвилюватися перед зустріччю з твоїми батьками та родиною Лісси, та однаково не знаходжу собі місця, постійно прокручуючи в голові усе, що може піти не так. Це якесь божевілля, правда?

Я поцілував її у маківку, не випускаючи з обіймів.

— Це не божевілля. Я сам нервуюся.

Мелісса здивовано кліпнула. Схоже вона геть не очікувала такої відповіді.

— Справді?

— Звісно. Вони бувають доволі… — я кахикнув, не впевнений чи варто продовжувати речення. Зрештою, вона і без того нервувала, а я не хотів погіршувати її стан, — Словом, я не надто люблю зустрічі з батьками. Кожного разу здається, ніби мене розглядають під збільшувальним склом.

— Розумію. Певно, на тебе завжди тиснули. Щодо спадку, щодо заручин… Але ти тепер граф, майбутній король, якщо Сол раптом не передумає. Що вони такого можуть сказати?

О, вони завжди знайдуть. Ще й невідомо як вони сприймуть зміни у Ліссі. Певно, будуть задоволені, вважатимуть, що вона нарешті подорослішала та взялася за розум, а рішення відправити її до мене було правильним.

Втім, байдуже що в них буде на думці, головне щоб вони не засмутили її.

— Це лише один день, — заспокійливо промовив я. Вона кивнула.

— Так, знаю. Але ж це не наша остання зустріч. Коли ти станеш королем, різні бали та урочистості… Цього буде не уникнути.

— Ми можемо давати їх не так часто, як це робили наші попередники, знаєш? Особливо взимку, коли бракує їжі та ресурсів. Краще спрямувати гроші на підтримку населення, ніж марно витрачати на багатіїв, що і без того не відчувають голоду.

— Гадаю, людям це сподобається. 

— Тоді так і зробимо, — я всміхнувся, відчувши її пожвавлення, — Буде привід відпочити від прийомів та нещирих розмов.

— Але не від зустрічі з делегаціями…

— Так.

Мелісса трохи припіднялася, спираючись на руки, й нависла наді мною.

— Гадаєш вони справді погодяться нам допомогти? Поділитися ресурсами, в обмін на вигідні умови в інший сезон?

— Цього я не знаю, — я важко зітхнув, — Таке завжди важко передбачити. Тим паче, що зима — складний сезон не лише для нас. Але ми мусимо спробувати. На додаток, варто переглянути звіти, що складали інші графства та герцогства, й розібратися із можновладцями, що не подбали про своїх орендарів. Це не буде просто. Аристократія важко приймає зміни, тим паче такі агресивні. Але зараз вони необхідні, як ніколи. Ми не можемо дозволити, щоб люди голодували і надалі, інакше вони можуть не пережити наступної зими. Гадаю… Гадаю на королівство чекає чимало реформ, які не потішать знать.

— Ймовірно, — тихо погодилася вона, — Але, як ти сказав, це необхідно. Вони не мають іншого вибору, крім як стати кращими, або поступитися титулом комусь, хто зможе це зробити.

— Я не хотів цього для тебе, — з жалем зізнався я, торкаючись її обличчя, — Ти заслуговуєш на спокій, безпеку.

— Ти не можеш захистити мене від цього, Ліаме. І я ніколи тебе не проситиму про це. Так, можливо ніхто з нас не обирав цього, але ми в цьому разом. Я хочу бути твоєю підтримкою, хай скільки проблем виникне чи якими неприємними будуть майбутні чаювання.

— Вони не обовʼязково мають бути такими, — мʼяко зауважив я, — адже незабаром їх будеш влаштовувати ти. І лише тобі обирати яких леді ти збереш навколо себе.

Почувся тихий сміх. Схоже, мої слова її розвеселили.

— Я не знаю нікого, кого могла б покликати на чаювання, крім, може, Юмі. Королева та її фрейліни… Ну, мʼяко кажучи, вони — не ті, з ким я хотіла б пити чай. Або займатися будь-чим. І не думаю, що в Лісси за життя було багато подруг, адже досі я не отримувала від них жодного листа.

— Можливо ти знайдеш подруг із часом. Знаєш, навіть якщо скоротити кількість урочистих заходів, зовсім без них нам не обійтися, особливо у свята. Ми не можемо одразу забути про тисячолітні традиції. Ти обовʼязково познайомишся з кимось. Можливо не з нашого королівства…

— Можливо. Хоча було б не зайве заручитися підтримкою нашої аристократії, якщо вже тобі доведеться посісти трон. Погано, якщо усі вони будуть нашими ворогами.

— Згоден. Думаєш зможеш потоваришувати з кимось з наших леді?

— Я мушу принаймні спробувати. Як і ти. Хоча, зізнаюся, я ніколи не була душею компанії. Насправді єдине, що мені дійсно добре вдавалося, це максимально уникати відвідування різних заходів та спілкування, що не було повʼязане з роботою. Не знаю чи зможу з кимось заприятелювати. Про що нам говорити? Я не з тих, хто цікавиться модою, і я геть нічого не знаю про плітки, що ходять королівством.