РОЗДІЛ 19

Ліам

Я ніколи не рвався до влади, хоча й не тікав від відповідальності.

Ніхто ніколи не питав мене чи хочу я бути графом, посісти місце мого батька, а я ніколи не думав про це, приймаючи обовʼязок, покладений на мене за правом народження.

Але це…

— Ви хочете, щоб я зайняв ваше місце?

Ні, бути цього не може. Мені, певно, просто здалося, що він це сказав. Я ж навіть близько не наступний у черзі на трон.

Та принц-вигнанець тільки всміхнувся, сплівши свої пальці у замок.

— Саме цього я і хочу. Бачиш, ти вже знаєш про нашу… Ситуацію.

— Про те, що ви викрали мою дружину та обманом заманили її до цього світу?

Мабуть, мені варто було обережніше добирати слова в розмові з тимчасовим монархом, тим паче, що той був справжнім богом, однак через нього та його сестру Мелісса ледь не загинула, і я заледве стримувався.

На щастя, він на це не зважав.

— Саме так. Ти чудово розумієш чому я не можу тут залишитися, і скільки помилок зробила моя смертна сімʼя, допоки в їхніх руках була влада. До того ж, на мою думку, ти один з небагатьох у черзі на трон, з тих, кому не байдуже на народ. Ти добре про нього дбатимеш.

Я міцно стиснув щелепи, й повільно видихнув.

— Ви просто намагаєтеся перекласти на мене свою відповідальність, — холодно промовив я, — Ваша Високосте.

— Це теж правда, — не став заперечувати він, — То що ти скажеш?

— Ніби в мене є вибір.

— Звісно вибір є! — він підвівся, тримаючи руки за спиною, й розглядаючи родинні портрети на стінах, — Якщо відмовишся, трон займе моя троюрідна кузина. Досить ексцентрична особа, звісно, та, гадаю, вибуховий характер — не причина відмовляти їй у спадку, правда? Тобто що поганого може взагалі статися?

Дійсно. Ну що такого може статися з цілим королівством, якщо на трон сяде хтось на кшталт Лісси, що не думає навіть на крок уперед, і піклується лише про власні інтереси? Звучить як чудова ідея.

Я чудово усвідомлював, що він маніпулював мною. Як і те, що моя згода посісти трон призведе до того, що усі, кого я обійду в черзі на нього, стануть ворогами для мене та моєї родини. Моїх людей.

— Я не хочу, щоб на моїх майбутніх дітей та дружину полювали усе їхнє життя, — холодно відказав я, не збираючись відступати, — Після того, що Мелісса пережила, до речі, з вашої провини, вона заслуговує на спокій та безпеку. Це найменше, що ви можете їй дати.

— І ти міг би їй це забезпечити, якби був королем. І не лише їй.

Раптом він знову подивився просто на мене, його посмішка зникла, поступившись місцем серйозності.

— Ліаме, я знаю, я багато прошу.

— Це дуже мʼяко сказано, Ваша Високосте, — сухо відповів я. Я досі злився, проте… Також відчув дивне, непрохане прийняття. А тоді кутик рота принца смикнувся вгору.

— Але ти єдиний, кому я можу довірити це королівство. Ти чудово знаєш причину, з якої я не можу тут зостатися. Але це не значить, що мені байдуже до цих людей і цього світу. Можливо я зробив недостатньо, щоб ти мені повірив. І, визнаю, ти маєш рацію.

— Ви не мали божественої сили, але були принцом. Увесь цей час.

— Я був вигнанцем, Ліаме. Моя мати заледве терпіла мене, і, коли я спробував її зупинити минулого разу, відправила мене на службу, вигнала з палацу й вдала, ніби мене не існує, — він важко зітхнув, — Я намагався. Але цього було недостатньо. Я радий, що твоя дружина погодилася нам допомогти та ми поклали край цьому божевіллю. Ніхто не має безкарно гратися стількома долями.

Його погляд впав на якийсь папірець на столі, він провів над ним долонею і той миттю став чистим, ніби його ніколи не торкалося чорнило.

— То ви знаєте що вони насправді шукали?

Я усвідомив, що це питання турбувало мене увесь час, відколи я дізнався, що королівська родина викрадає іншосвітців та змушує їх ділитися знаннями і досвідом.

Звісно, сама перспектива отримати багато знань та технологій з інших світів є привабливою. І все ж… Я не міг позбутися думки про те, що вони насправді мали якусь мету. Шукали щось конкретне.

Тоді принц поглянув мені в очі, ніби намагався зазирнути глибоко всередину мене, всміхнувся й похитав головою.

— Іноді краще не знати, Ліаме. Щоб не втратити змоги спати ночами.

❄

З нашої розмови минуло кілька годин, а я й досі не міг забути його слів.

— То ти погодився? — спитала Мелісса, обіймаючи мене.

Нарешті ми могли просто поніжитися в ліжку, не турбуючись про те, що хтось про це дізнається, чи що нам знову доведеться тікати.

— Мені довелося. Він не залишив мені вибору. В цього королівства вже були жахливі правителі. Ще одного такого ми можемо не пережити.

Вона кивнула, опустивши голову мені на плече. А тоді задумливо промовила:

— То мені доведеться вивчити ще більше речей про цей світ…