18.4

Богиня не дарма порівнювала власну силу з десятьма ядерними бомбами. Здавалося, ніби самого повітря забагато для мого тіла.

Я нічого не бачила, крім сліпучої безмежної сили, що проходила крізь мене знову і знову. Не знала чи стримає богиня своє слово, врятувавши мене та інших, і чи відкличе вона цю силу назад, перш ніж та мене вбʼє. Нічого не могла зробити.

Ось чому, замість позичити чуже тіло, Сол переродився в цьому світі, як смертний. Пройшов увесь цей шлях від немовляти до дорослого чоловіка, щоб возз'єднатися з коханою.

Я ніколи особливо не зналася на романтиці, але, впевнена, цей жест можна було назвати романтичним. Хоча чекати стільки років, не маючи певності, що твоє смертне тіло стільки витримає, не той ризик, на який кожен готовий піти.

Я не бачила того, що відбувалося там, у підземеллі, не чула голосів, ніби взагалі була не там. А тоді різко повернулася у тіло й зробила свій перший вдих, ніби щойно виринула з-під хвиль, відчайдушно хапаючись за життя: дезорієнтована, розгублена. Світло здавалося занадто яскравим, у вухах досі ніби була вода, тож я не одразу змогла розібрати слова, та розуміла, що до мене хтось говорить: терпляче, спокійно, ніби до дитини, що загубилася.

Мені довелося кліпнути кілька разів, перш ніж я роздивилася обличчя Ліама, що тримав мене на своїх колінах. Його руки торкалися моїх щік, кутиків рота, в його очах застигло мовчазне благання.

— Ліаме? — хрипко промовила я, і з його горла вирвалося рвучке зітхання. На мить здалося, що він от-от розплачеться, а тоді Ліам притиснув мене до себе так міцно, що я зойкнула, перш ніж обійняти його у відповідь.

— Нарешті! — він видихнув мені у волосся, не припиняючи обіймати, — Ти мене дуже-дуже налякала! Як ти взагалі могла погодитися на таке божевілля? Я думав, що втрачу тебе!

— Вибач, — це єдине, що я спромоглася вичавити з себе, поки намагалася не розридатися.

А тоді я нарешті роздивилася кімнату, в якій ми були. Стелу, стіни та меблі… Це була моя спальня у палаці.

— Що… Що сталося?

Певно, це мала запитувати не я, бо Ліам майже нічого не знав про мій план, і не бачив що я зробила у підземеллі. Та, оскільки я провела у відключці невідому кількість часу, прописавши у своєму тілі дуже егоїстичне божество, мені були потрібні відповіді.

Нарешті, трохи послабивши обійми, Ліам подивився мені в очі та сказав:

— Усе закінчилося.

Це, звісно, не те, що можна пояснити у двох словах. Та, на щастя, після того, як мене, непритомну, передали йому в руки, Ліам дізнався достатньо, щоб не тримати мене у невідомості.

Якщо дуже коротко, король та королева більше не правителі цього королівства. Офіційно, вони просто передали корону своєму синові, з яким кілька років були у сварці, та поїхали на околиці королівства на заслужений відпочинок. Фактично ж це було таким собі вигнанням на мінімалках.

Звісно ж, тепер Сол мав розібратися з купою формальностей, як ото підземелля, повне змучених іншосвітців, що мали усі підстави ненавидіти цей світ та повернутися сюди з незліченними арміями задля помсти. Тож, аби захистити королівство, він був змушений взяти з кожного магічну непорушну клятву не розповідати нікому про те, що сталося, і ніякими діями не шкодити цьому світу і королівству, перш ніж, нарешті, через стільки років, повернутися додому.

Це було не дуже справедливо, однак зрозуміло. Не можна було ризикувати життями усіх тих людей, що жили в цьому світі. Вони не винуваті, що їхні монархи геть втратили клепку.

Крім того, їм було вирішено виплатити компенсацію… Хоча я й досі не певна, що в цілому всесвіті стане грошей, щоб відплатити за роки страждань та рабства. А тим небагатьом, хто захоче зостатися, забезпечать дім, офіційний дозвіл на проживання та усе необхідне, щоб полегшити їхню адаптацію.

Звісно, зі свідомістю місцевих також доведеться попрацювати, аби вони більше не бачили ворога в кожному іншосвітці. Та головне те, що ми з Ліамом тепер були у безпеці.

На жаль, це не могло виправити усіх минулих помилок. Адже Дмитро назавжди залишиться привидом й ніколи не повернеться додому. Та він, здається, вже звик літати палацом та збирати плітки, і навіть насолоджувався цим.

Це він розповів мені усе те, що пропустив Ліам, поки намагався привести мене до тями, обмінюючись зі мною магією за порадою Сола. Зокрема про Ліссу.

— То що тепер з ними буде? — спитала я, зробивши ковток гарячого чаю. Ліам саме відійшов, щоб допомогти Солові владнати деякі справи перед приїздом іноземних делегацій, — Як вони пояснять усім, чому в цьому світі дві Лісси, зокрема її батькам?

Дмитро висів у повітрі догори ногами, склавши руки на грудях. Останнім часом йому подобалося набувати дивних поз.

— Наскільки мені відомо, вони не збираються залишатися, — байдуже промовив він.

Я розгублено кліпнула, не впевнена у тому, що правильно його зрозуміла.

— Не збираються? Але ж… Хіба йому не передали корону? Знаєш, коли король і королева “відмовилися” від влади на його користь?

— Відмовилися, — Дмитро знизав плечима, — А він, вочевидь, також збирається поступитися, щойно виконає усе те, що пообіцяв твоєму чоловікові. Гадаю, після цього вони повернуться до того світу, звідки ти прийшла.