РОЗДІЛ 18

Мелісса

— Існує лазівка, — сказала богиня, водячи пальцями по водній поверхні.

— Лазівка? — обережно перепитала я.

Вона ледь-ледь нахилила голову, від чого її довге волосся занурилося у воду, та богиня геть не зважала на це. Здавалося, вона була десь далеко, занурена у власні думки.

— Так. Я вже сказала тобі, що ми не можемо використовувати власну силу у вашому світі. Смертному світі. Для взаємодії із ним нам потрібні смертні тіла. І ми набуваємо вашої подоби. Відмовляємося від нашої сили та безсмертя на час, відведений для життя там. Але є один спосіб оминути це правило.

— І як саме?

— Позичити смертне тіло в когось іншого. Таким чином смертний стане вмістилищем для божественної сили, і я зможу скористатися нею у смертному світі.

Я уважно слухала її, обмірковуючи почуте.

На перший погляд те, про що вона казала, здавалося простим рішенням. Та, якщо я щось і встигла зрозуміти, потрапивши в інший світ, то це те, що простих рішень не існує. А, якщо вони такими здаються, варто кілька разів перечитати дрібний шрифт, підсвітити ультрафіолетовим ліхтариком та нагріти контракт над полумʼям свічки, щоб, у випадку чого, заразом його і спалити.

— То в чому криється підвох? — вирішила прямо спитати я.

Нехай богиня запевнила мене, що час, проведений тут, ніяк не вплине на те, що відбувається у храмі, мене все ж вирвали з нього посеред підготовки до весілля, і я не збиралася провести тут ще сто років, перш ніж повернутися.

— Підвох? — богиня розгублено кліпнула, трохи накренивши голову, — Люба дитино, ніякого підвоху немає.

Звісно, я на це не купилася. І юридичний стаж тут ні до чого, просто я підсвідомо відчувала брехню.

Якби переді мною був хтось інший, а не богиня, я б сказала: “Не тримай мене за дурепу”.

Та, звісно, не могла виявити такої неповаги. Байдуже як сильно хотілося.

— Можливо я замало знаю про магію, але впевнена, що одержимість зрідка минає без наслідків. Особливо якщо запхати силу трьох ядерних бомб у курчатко.

— Але ти не курчатко, — спокійно зауважила богиня, анітрохи не збентежившись від моєї заяви, а тоді додала: — Та і це порівняння геть неточне. Я варта десяти ядерних бомб.

Я ледве повітрям не вдавилася.

— Знаєте, мене це геть не заспокоює, — похмуро промовила я.

— Знаю.

Кутик рота богині ледь-ледь піднявся, і ця посмішка вийшла досить зловісною, аби в мене закрутило шлунок.

За мить вона вже не посміхалася.

— І ти маєш рацію. Стати вмістилищем для божественої сили, навіть ненадовго, це великий ризик. Ось чому важливо, аби це сталося швидко. Коли ти даси мені свою згоду, час, який моя сила може без наслідків перебувати у тобі, буде обмежено. Якщо ти не встигнеш скористатися нею, як належить, і я не відкличу її, твоє тіло почне руйнуватися. І, що довше ти зволікатимеш, то гірше для тебе.

Я глитнула. Нарешті богиня була чесною зі мною, та не сказати, що мені від цього полегшало. Навіть навпаки.

Проте завжди краще знати, ніж не знати. Особливо коли на кону стоїть твоє життя.

— Я помру?

Вона знову схилила голову, здивована тим, що я взагалі про це спитала.

— Звісно, люба. Ви, смертні, крихкі створіння. Ваше життя дуже нетривке, навіть за ідеальних умов.

Боже, дай мені сил, щоб не закотити очі. Невже усі боги такі зверхні?

— Тільки найвпливовіші, — вишкірилася богиня, — Але, припускаю, ти мала на увазі чи вбʼє тебе моя сила. Відповідь: ні, якщо вчасно забрати її.

— І ви це зробите? — з натиском спитала я, чекаючи на її відповідь, — Ви обіцяєте вчасно відкликати свою силу?

Вона не поспішала з відповіддю, та її погляд сказав мені усе те, що я сподівалася не почути

— Я зроблю це, щойно мій брат буде у безпеці.

Я кивнула. Це значить “Ні, якщо я не встигну”.

— І я маю погодитися, бо не маю вибору і відчайдушно потребую вашої допомоги?

— Бо ти не хочеш, щоб ці звірства продовжувалися. Бо ти хочеш жити, не озираючись у страху, що хтось вразить тебе чи Ліама мечем у спину. І це — твій єдиний шанс. Навіть якщо існує ризик померти, воно того варте, хіба ні?

— Ви безсмертна, — невесело гмикнула я, — вам легко казати.

— Є таке, — погодилася богиня, — То що ти скажеш?

❄

Підземелля було саме таким, яким я уявляла його собі з розповідей Дмитра. Сповнений плісняви, сирості та безнадії. Приреченість купчилася у повітрі, отруювала його, а заразом із ним усе живе навколо.

Я чула стогони та лемент інших вʼязнів. Бранців.

З усіх боків мене оточували їхній біль, голод, спрага, злість та відчай.

Скільки вони вже тут? Кілька днів? Місяців? Років?

Скільки взагалі можна витримати у таких умовах, втративши усе, що має для тебе значення, своє життя, рідних та усе, що робить тебе тобою, перш ніж збожеволіти?