17.5

— Дійсно. Ви змусили мене хвилюватися, — холодно промовила королева. Її чіпкий погляд прикипів до нас, ніби вона міркувала над тим, як саме слід діяти тепер.

Як дістатися до Мелісси, коли тепер вона — моя законна дружина? Коли нас повʼязали божествені сили?

— Чи можу я запитати, що саме послугувало причиною вашого нетерпіння? Раніше за вами такого не спостерігали…

— Що тут скажеш? — я знизав плечима, не відводячи погляду від Мелісси, — Кохання штовхає нас на неочікувані вчинки. Звісно, це ніяк не завадить провести заплановану церемонію у палаці за кілька днів. Та головне, що тепер Його Величність може бути спокійний щодо майбутньої зустрічі з делегаціями.

— Так… Звісно… — голос Її Величності був їдкіший за зміїну отруту. Схоже, якби була її воля, з нами вже розправилися б, не зважаючи на те, що королю досі потрібна моя допомога, яку він не отримає, якщо зробить мене ворогом королівства.

Я, звісно, цього не хотів би. Прості люди не мали страждати через королівський егоїзм. Та все ж… Якщо доведеться обирати, я оберу своїх людей та свою дружину.

Я не жертвуватиму ними заради якогось загального блага.

Ніколи.

Коли я нарешті подивився на королеву, мій погляд був більш ніж красномовним. Мені було байдуже на її невдоволення. Жорстока вбивця на кшталт неї не заслуговувала на мою повагу чи підкорення.

— Що ж, це вельми цікава, і, звісно, радісна новина, — холодно промовила вона, — Мій чоловік буде радий чути, що ви так відповідально поставилися до його завдання.

Я схилив голову, імітуючи покору.

— Однак… Є кілька речей, котрі я хочу обговорити з вашою дружиною.

На моєму обличчі зʼявився хижий вишкір, що не мав нічого спільного з посмішкою. Ми з Меліссою перезирнулися. Це було саме те, чого ми очікували. Вона ледь-ледь кивнула на знак згоди, і я обережно поставив її на підлогу.

— Звісно, ви можете обговорити з нею усе, що вас цікавить, — погодився я, а тоді додав: — В моїй присутності.

Зазвичай бліде аристократичне обличчя вкрилося червоними плямами. Не думаю що комусь раніше вдавалося довести Її Величність до такого стану. Люті, що змусить її забути про все та втратити обличчя.

— Боюся, Ліаме, це неможливо. Ця розмова не для чоловічих вух. Розумію, ритуал накладає певні… Наслідки, однак впевнена, що ви здатні почекати деяких час за межами цієї зали. Я поверну вам вашу дружину, щойно наша розмова закінчиться.

Я хотів сказати, що краще опинюся в кімнаті сам на сам з єдинорогом, ніж залишу Меліссу саму з цією мегерою. Однак вона мʼяко торкнулася моєї долоні та всміхнулася, похитавши головою.

— Усе добре, Ліаме. Її Величність має рацію. Це ж лише ненадовго.

Я почувався так, ніби мене вдарили ножем у груди. Не міг поворухнутися чи ковтнути повітря.

“Вір мені, — казав її погляд, — Усе буде добре”.

Я не хотів. Це було неправильно, безглуздо.

Так, ми обговорили необхідність повернутися до палацу, разом, але це? Це виходило за будь-які межі!

— Ліаме, усе добре, — тихо промовила вона. Її пальці легенько погладили мене по долоні, й вона притулилася чолом до моїх грудей, — Я повернуся, чуєш?

— Ви чули свою дружину, — кинула королева, не приховуючи злостивості, — Лицарі вас супроводять до ваших покоїв. Можете почекати на неї там.

Я кинув на неї лютий погляд, хоча обличчя моє залишилося спокійним.

— Я почекаю за цими дверима, Ваша Величносте. Боюся Мелісса досі не відновилася після ритуалу. Я не зможу надовго залишити її саму.

Королева примружилася й невдоволено стиснула губи, та не могла заперечити проти мого рішення. Я мав повне право на це.

— Що ж, дуже добре. Чекайте за дверима, — гмикнула вона, — А тепер я знову попрошу залишити мене з вашою дружиною наодинці.

На мить я заплющив очі, проклинаючи себе за те, що збирався зробити. Я заприсягся піклуватися про неї та захищати її, а тепер мав залишити сам на сам з найбільшою загрозою?

Це було справжнє божевілля.

Я не міг. Не міг. Не міг цього зробити.

І все ж Мелісса повторила своє прохання, я кивнув та пішов, сповнений ненависті до себе та королівської родини.

— Я чекатиму твого повернення, — промовив я, зболено дивлячись їй у вічі, — Буду просто тут, за дверима.

Її усмішка смикнулася, лише на мить, та цього виявилося достатньо, щоб моє серце пропустило удар.

Мить, коли я чекав, чекав і чекав від неї якогось знаку, натяку, будь-чого, що вона не хоче, щоб я залишив її, що мені не варто цього робити, тягнулася, немов нескінченність.

Але цього так і не сталося.

Тож я вийшов із зали під супроводом лицарів. Напружений і готовий до атаки.

Я прислухався, чекаючи почути бодай щось, що змусить мене дати бій усім цим лицарям та вибити ці прокляті двері. Але нічого не почув. Лише суцільну тишу.

А, коли кілька хвилин по тому не витримав та відчинив їх, зала була порожньою.