17.4

Мелісса трохи хитро примружилася, вдивляючись мені в очі:

— Ти ж не перетворишся на тирана тепер, коли ми одружені, правда?

Я поглянув на неї зверху, й виразно вигнув брову. Саме припущення про те, що я можу неналежно ставитися до своєї пари, до неї, було сміховинним.

— Якщо бажання, щоб ти достатньо харчувалася, й була здоровою, це тиранія — так, я буду тираном.

Широко всміхаючись, вона закусила губу, ніби намагалася стримати сміх.

В неї не вийшло, і той задзвенів, відлунюючи у моїх грудях. Він був чудовий. Найкращий звук у світі.

Як я хотів би зупинити цю мить. Залишитися з нею тут, у лісі, подалі від пліток, інтриг богів та королівської родини. Подалі від небезпеки. Від усіх.

Я не хотів повертатися. Не хотів повертати його до цього зміїного лігва, що було готове проковтнути її та інших в угоду владі та статкам, що і без того були практично безмежними.

Але ми мусили це закінчити.

Тільки б це не було пасткою.

Я не надто здивувався, коли біля палацу нас оточила варта. Я досі тримав Меліссу на руках, готовий задіяти магію, щойно усе піде не за планом.

— Ваша Світлість, — один з вартових лицарів схилив голову, намагаючись зберегти ті крихти данини моєму статусу, — Її Величність наказала супроводити вас із леді Ліссою до неї на термінову аудієнцію.

Я виразно подивився на лицарів, проковтнувши їдке зауваження, що усе це набагато більше нагадує затримання, а не запрошення. Та, піймавши на собі попереджувальний погляд Мелісси, натягнув на обличчя фальшиву посмішку.

— Звісно. Ми з дружиною радо приймемо запрошення.

Першою на їхніх обличчях промайнула розгубленість. Вони, певно, не могли зрозуміти як це можливо, адже офіційної церемонії у палаці досі не було, і ще зранку Мелісса була лише моєю нареченою.

Ніхто з них не міг навіть припустити, що ми втечемо, тільки щоб таємно одружитися у храмі, подалі від всіх. Мабуть за це мені було варто подякувати Ліссі. Адже, якби не її жахлива скандальна поведінка, і не чутки про те, що моя наречена мене ненавидить, усе могло б скластися інакше.

Нарешті вони побачили наші запʼястки, й печатки, що виблискували золотом, й вражено завмерли. Дехто привідкрив рота. Хтось прошепотів тихе звернення до богів.

Але жоден не зробив спроби наблизитися.

Та, хоча вони трималися на відстані, мене не відпускало нервове напруження. Особливо зважаючи на те, що Мелісса досі не посвятила мене в усі тонкощі божественного плану.

Я ще ніколи не був такий злий на богів. Чи на королівську родину. На будь-кого. Навіть коли був впевнений, що проведу усе життя з дівчиною, що тільки те і робить, що створює проблеми для усіх довкола. Навіть в найгірші дні із Ліссою.

Можливо вони відчували це. Відчували загрозу. Хай там як, я був вдячний можливості уникнути бійки. Я не хотів ризикувати випустити Меліссу зі своїх рук. Не тут і точно не зараз.

Не тоді, коли ми так близько до того, щоб врятувати її. Подарувати їй спокійне, безпечне життя. Щасливе життя, на яке вона заслуговувала.

Тож я йшов уперед, з усіх боків оточений лицарями, вдаючи, ніби не відбувається нічого дивного чи поганого. Ніби такий супровід на чаювання з королевою — нормальне діло.

Мелісса мовчки спостерігала за ними, притискаючись до моїх грудей. Я відчував, як билося її серце, як воно прискорювалося та збивалося з ритму, що ближче ми були до зали, в якій на нас чекала невідомість.

Я був впевнений, що за дверима на нас не чекає нічого доброго. Ми обидва це знали і все ж збиралися ризикнути. Бо життя в постійному страху — це не життя. Я нікому не побажав би такого існування.

Нікому. Й тим паче їй.

Настав час покласти цьому край.

Відчинивши двері перед нами та гучно сповістивши королеву про наше прибуття, вони завели нас досередини, й залишилися за дверима, без сумнівів, чекаючи нових наказів.

Її Величність сиділа на троні, поглядаючи на нас зі звичною показною цікавістю. Трохи зверхньо, достатньо, аби налякати більшість з підданих, особливо тих, що мають що приховувати.

Саме цього вона від нас і чекала. Страху.

Вона точно не очікувала побачити, як я заношу Меліссу до цієї зали, ніби в нас медовий місяць. Бо так, хай би її темрява поглинула, і є.

Принаймні було б, якби не уся ця драма з королівською родиною і богом, що вирішив побратися зі смертною.

— Ліаме, я не очікувала, що ви нестимете свою наречену сюди на руках. Невже вона не була здатна дійти сюди самотужки?

Королева, як завжди, навіть не намагається приховати своє невдоволення. Це ще один метод залякування. Зазвичай доволі ефективний, та, на її жаль, не в нашому випадку.

Тобто так, не боятися її було б безглуздо. Але королева не могла налякати нас більше, ніж ми вже були налякані.

Та ми не могли бігти. Нам залишалося лише боротися.

— Боюся, моя дружина трохи втомилася, Ваша Величносте. Розумієте, ми мали доволі довгу прогулянку до храму. І церемонія її дещо виснажила.