17.2

Попри те, що це був мій рідний світ, навіть мені не було відомо всіх подробиць шлюбної церемонії. Втаємничені завжди були жреці храму та безпосередньо пара. Не сторонні.

Тож… Так, я хвилювався, хоч і не так, як Мелісса, принаймні не зовсім.

Повільно вдихнувши, я стиснув її руку, й, відчувши мою підтримку, вона слабко всміхнулася, ніби кажучи “дякую”.

— Зараз, будь ласка, тримайтеся за руки, — промовив жрець, — Що б не сталося, щоб ви не почули чи не відчули, не розривайте звʼязок до кінця церемонії. Це дуже важливо.

Перезирнувшись під пильним поглядом жерця, ми кивнули, й він простягнув над нами руки та заспівав старою забутою мовою богів. Залу охопило мʼяке блакитне світло, ніби той закликав духів доєднатися до нас.

Памʼятаючи про силу Мелісси, я пильно поглянув їй в очі, щоб зрозуміти чи вона бачить щось інше, більше, ніж я.

Роззираючись, вона здавалася здивованою, заінтригованою, але не наляканою, і я прийняв це за добрий знак. Хай там що, не схоже, що ті збиралися нашкодити нам.

Далі я відчув теплий весняний вітер на шкірі. Той бавився з нашим змоклим одягом, з довгим волоссям Мелісси, шепотів на вухо, але ми не відчували холоду. Тоді камʼяна підлога вкрилася землею, й на ній проросла зелена трава та різнобарвні квіти. Лози виривалися просто між ними, сплітаючись у квітучу арку над нами. Вітер підхопив ніжні пелюстки та вони закружляли довкола, а тоді зажеврів струмок. Шість струмків з кожного кутка зали полинули до нас, й обʼєдналися, утворюючи складний малюнок. А тоді повітря наповнилося купою маленьких сяючих вогнів. Вони вільно плавали у повітрі, ніби танцювали, а тоді в одну мить линули до нас, відрізаючи від усього світу, засліплюючи…

І пірнули під нашу шкіру.

Мелісса зойкнула, більше від подиву, ніж від страху, міцніше стиснувши мої пальці, коли ми стояли, засліплені та зігріті магічним світлом, і я відчув… Щось, що не зміг би пояснити, навіть якби дуже постарався.

Ніби моя кров співала, відлунюючи від стін храмової зали.

Ми сяяли. Мелісса сяяла. Вона була схожа на зірку, що зійшла з нічного неба. Вона засліплювала.

Я мовчав, не ризикуючи перервати священий спів, та мій погляд казав їй усе те, що я прагнув: “Ти прекрасна”, “Я ніколи не думав, що почуватимуся так під час шлюбного ритуалу”, “Я хочу притягнути тебе до себе, й ніколи більше не відпускати”, “Я вбʼю за тебе”, “Я вмру за тебе”, “Я житиму для тебе”.

Її очі нагадували нічне небо, що відбивалося у морській воді.

Коли усе закінчилося, ми досі трималися за руки, і здавалося, ніби ми ніколи не зможемо їх розірвати. Навіть якщо колись ми опинимося в різних кутках цього світу, хай як далеко, між нами завжди буде цей звʼязок, ніби невидима нитка. Я відчував, що завжди зможу її відшукати, навіть у повній темряві.

Я завжди прийду по неї, хай як глибоко її спробують заховати, й мене не стримають ані стіни, ані грати, ані замки.

Ані навіть королівська родина.

Не існує в цьому світі того, що може нас розлучити, навіть смерть не обірве і не знищить.

Мелісса змінилася. На вигляд лише трохи: її вуха тепер були такі самі гострі, як і в мене, та я знав, що зміни набагато більші, глибші. Тепер вона житиме довше, легше взаємодіятиме із магією, швидше зцілюватиметься. Реакції тіла та її чуття посилилися, і вона цього, здавалося, досі до кінця не розуміла. Її очі світилися розгубленою цікавістю, поки Мелісса оглядала все навколо, намагаючись увібрати кожну деталь.

Я знав, що ми відчуваємо інакше, ніж люди, та міг тільки уявити наскільки незвично вона почувається зараз у власному тілі.

Жрець опустив руки та мʼяко всміхнувся до нас.

— Вітаю, нехай ваші серця будуть такими ж міцними, як стіни цього храму, — побажав він, — Ви можете залишатися тут стільки, скільки побажаєте. Зараз я вас залишу.

Я кивнув, та Мелісса досі оторопіло кліпала. Їй був потрібен час, щоб призвичаїтися.

— Хочеш сісти? — хрипко спитав я.

Я чув, що після церемонії перетворення іноді буває слабкість, коли ноги не тримають, та вона, здавалося, не відчувала цього.

— Ні, я… Я в порядку, — невпевнено промовила вона, ковтнувши слину, — Просто досі намагаюся усвідомити… Усе таке дивне. Яскраве. Трава і квіти пахнуть так, як ніколи до цього, і навіть повітря… — нас знову обдуло теплим вітром, і Мелісса заплющила очі, глибоко вдихаючи його, — Воно здається солодким?

З її щирою, майже дитячою реакцію, стримати усмішку було неможливо.

— Ти звикнеш, — мʼяко запевнив її я, прибираючи руде пасмо з її обличчя, — Дай собі трохи часу.

Важко зітхнувши, Мелісса розплющила очі та подивилася на наші переплетені пальці. Тепер наші долоні та запʼястки вкривали золоті печатки.

— Боюся, часу в нас не так багато, — сумно промовила вона, — Ліаме, ми мусимо повернутися до палацу і врятувати Сола.

Тепер розгубленим почувався вже я.

Звісно, я не забув ані про те, що сталося, перш ніж ми втекли з палацу, ані про загрозу, що висіла над нами. Над нею. Але не очікував, почути від неї саме це, саме зараз.