РОЗДІЛ 17

Ліам

Щось не так.

Ця думка переслідувала мене стільки, скільки ми з Меліссою були розділені стінами храму, хоча я знав, що тут безпечно. Навіть якби королівська родина просто зараз кинулася на її пошуки, і знала, що вона тут, вони не змогли б увійти. Не посміли б.

Тут її ніхто не зачепить.

Я повторюю це подумки знову і знову, поки жриця омиває мене, готуючи до ритуалу. Але мені не легшає. Тривога не відпускає мене, вона лише росте.

А що як я помиляюся?

Що як в храмі небезпечно?

Що як для когось тут золото з королівської скарбниці важить більше за прихильність богів, що майже ніколи не навідують смертних?

Що як вони скористаються тим, що ми розділені, щоб викрасти її, нашкодити їй?

Ці думки змушували мене втрачати розум.

Я ніколи не втрачав його. Я завжди був зібраним, сконцентрованим. На тому, як зробити життя своїх людей кращим. Як підтримувати статус і повагу серед інших аристократів, коли моя наречена — нічне жахіття, що ні у що не ставить ані мене, ані долю графства.

Я завжди знаходив вихід, і тримався впевнено у найгірших ситуаціях.

Але не зараз. Не коли в моєму житті зʼявилося щось настільки прекрасне і крихке. Щось, що королівська родина могла зруйнувати будь-якої миті.

Ні. Я їм не дозволю.

Я кинув напружений погляд на жрицю, поки та виконувала свою роботу, заледве стримуючи грубе бажання поцікавитися коли вона нарешті закінчить. Попри неспокій, я не збирався поводитися як мерзотник.

Навіть якщо найбільше у світі хотів прорватися до Мелісси, стиснути її в обіймах, й запевнитися у тому, що її ніхто не скривдить.

— Вже майже кінець, — ледь чутно прошепотіла дівчина. А тоді, впіймавши мій розгублений погляд, всміхнулася, і раптом мені стало соромно за мої думки. Звісно, жерці ніколи не порушать божествену клятву. Просто не зможуть. І моральні принципи тут ні до чого.

— Певно ви дуже любите її. Свою наречену.

— Я дуже ціную її, — хрипко промовив я, відвівши погляд, — Я обіцяв її захищати.

— Вам тривожно, — співчутливо зауважила вона. Це було не питання. Мабуть, я не дуже добре приховував свої емоції.

Вода, в якій я стояв, мала б заспокоювати мене. Вона лагідно пестила мою шкіру крізь тонку тканину, та думками я був деінде, тож майже цього не помічав.

— Так.

— Але тут, у храмі, вам нічого не загрожує. Вам обом. Вас захищає магія. І жерці, звісно. Ніхто не посміє перетнути поріг храму з лихими намірами. В цьому можете не сумніватися.

Цікаво, чи королівська родина бувала тут, відколи вони почали викрадати та катувати іншосвітців?

Раптом я усвідомив, що жерців завжди запрошували до королівського палацу. Раніше це не здавалося мені підозрілим. Зрештою, палац величний й розкішний. Будь-які урочисті події можна було залюбки організувати в його стінах. Але зараз…

Я був впевнений, що, якщо король та королева не можуть увійти до храму, то це тому, що вони лихі люди. Можливо гірші, ніж я коли-небудь міг уявити.

Якби ж тільки при владі був хтось інший. Добріший. Хтось, хто дійсно дбав би про свій народ та правив би справедливо та мудро. Хтось, в чиєму серці не було б місця для сліпої жорстокості, але було б достатньо сили, аби захищати усіх, хто живе на його землі.

Але король та королева були при доброму здоровʼї й не збиралися поступатися троном ніяким родичам. Ані найближчим, ані далеким.

Я знав, що це буде проблемою. Великою проблемою. 

Навіть якщо вони не зможуть прямо нашкодити Меліссі через те, хто вона, вони так цього не залишать. Такі люди, в чиїх руках уся влада і багатства королівства, ніколи не прощають образи. І вони не забудуть те, як я їх обійшов.

Так чи інакше вони захочуть відплати. Не сьогодні то завтра, а може за кілька років.

Можливо вони підішлють вбивць до нашого дому. Або отруять нашу воду, спалять ціле графство, і підкидатимуть дрова, допоки воно не перетвориться на попіл. А тоді подадуть народові королівства це як страшну трагедію, організовану іншосвітцями, щоб підігріти ненависть до них.

Якщо тільки їх не зупинити.

Питання тільки в тому як?

Мелісса говорила про те, щоб розкрити правду іншим аристократам та членам делегацій з інших країн. Якби ми отримали їхню підтримку і змогли переконати люд…

Можливо ми могли б добитися зміни влади.

Так чи інакше, ми мусили щось зробити. Я мав щось зробити. Бо, допоки корони прикрашають їхні голови, Мелісса ніколи не буде в цілковитій безпеці, а я завжди боятимусь за її життя.

Коли з підготовкою було покінчено, жриця провела мене до іншої зали, суміжної з іншою купальнею. Тією, в якій, я знав, була Мелісса.

Я не міг дихати, допоки не побачив, що вона жива. Я не міг дихати, коли її побачив. Здавалося, час зупинився, а світ вибухнув. Мабуть, то була дія священої  олії, але тієї миті Мелісса була прекраснішою, ніж будь-коли.