16.3

На мить я ніби розгубила всі слова, вражено дивлячись на богиню. 

— Через нього? — хрипко перепитала я, обмірковуючи усе, що сталося, й усе, що вона казала, — Ви кажете, що в тому, що я опинилася тут, винен ваш брат?

Богиня кивнула, так, ніби то було щось незначуще. Дрібничка.

Може й так. Можливо для богів нормально перегортати життя смертних з ніг на голову та кидати їх до вороже налаштованого світу, гадки не маючи виживуть вони чи ні.

Але ж тоді це значить, що Сол — бог? І він просто зараз у полоні королеви? Як таке взагалі можливо? Хіба він не мусить бути непереможним? Всесильним? Як так вийшло, що він дозволив звичайним смертним чаклунам схопити себе та привести туди, де його залюбки піддадуть тортурам та стратять? І чи можна взагалі стратити бога?

В мене було так багато питань, що я й не знала за що хапатися. Яке поставити першим?

— Віриш чи ні, навіть наша сила обмежена, особливо якщо повʼязати себе зі смертною, — зітхнула вона, — Мій брат завжди був бунтівною натурою. На все мав власну думку і погляд. І я дуже ціную його за це, та іноді він поводиться як дурень. Мені важко прийняти те, як його дії шкодять йому, та ще прикріше через те, що тебе у це також втягнули.

Я змусила себе проковтнути зауваження про те, що її жаль мене не порятує й нічого не виправить, й кивнула. Від того, що я зірвалася б на богиню, мої справи точно не покращилися б.

Ми тут, щоб просити захисту. Щоб укласти шлюб та уникнути королівської помсти.

— Мені також шкода, що з вашим братом таке сталося, — зрештою промовила я. Попри злість на бога це було щиро. Хай яка я була ображена його діями, я не бажала йому, чи будь-кому ще, таких страждань. Навіть якби вони не наражали мене та Ліама на небезпеку.

Губ богині торкнулася сумна посмішка.

— Дякую, дитину. Хоча ти й не несеш за це ніякої відповідальності. Розумію, в тебе є причини злитися. Тебе вирвали з рідного світу, зі знайомого життя, і перенесли сюди, нічого не пояснивши, не перепросивши за викрадення та зруйновані мрії.

Я міцно стиснула губи. Богиня ніби бачила мене наскрізь. Залишалося тільки сподіватися на те, що вона не чує моїх думок, заради мого ж блага.

— Скажіть… Чому я тут насправді? — питання вирвалося з мене, мов маленьке бунтівне пташеня, що, звісно, не здатне виклювати комусь око, але радо вдасть, ніби може, — Чи ви прикликаєте кожного, кому надаєте своє благословення?

— Ні, дитино. Не кожного.

На мить мені здалося, що ці слова прозвучали трохи різкіше, ніж інші. Невже я таки перетнула межу і накликала на себе гнів богині?

Мабуть, дивно, що ця думка не налякала мене так, як мала б. Але, коли над тобою вже висить неабияка загроза, мало що може зробити гірше.

— Як я вже казала, мій брат вчинив необмірковано, він неабияк завинив перед вами, а боги не люблять бути у боргу. Тож я допоможу тобі вирішити питання з вашою королевою та іншосвітцями раз і назавжди. А ти натомість…

— Допоможу звільнити вашого брата?

Здогадатися яким буде прохання богині, було не складно, а от виконання… Я і гадки не мала чи зможу це реалізувати.

Не зважаючи на те, що раніше я справді думала про порятунок полонених таємної королівської вʼязниці, тепер, коли загроза доєднатися до них, була ближче, ніж будь-коли, мій погляд на це вже не був такий райдужний.

Як я вже згадувала раніше, я ніколи не хотіла стати геройкою. Принаймні не посмертно. Якби в мені була бодай крапля тієї хоробрості та самовідданості, які для цього потрібні, я прагнула б вступити до лав ДСНС, а не юридичного університету.

— Твій страх зрозумілий, дитино, — мʼяко промовила богиня, — але я не прошу тебе про самопожертву.

Я дуже сподівалася, що ні. Заради нас усіх.

— Тоді… Як мені це зробити? Я справді хочу допомогти, але не думаю, що король та королева відпустять його. Особливо після того, що я чула.

І… Стривайте, це виходить, що брат богині, замість завадити королівській родині чинити усі ці звірства, увесь цей час працював на них? Аж поки не закохався у Ліссу?

Раптом мене охопила така злість, що її неможливо було приховати від будь-кого, а від богині і поготів.

— Чому ви не завадили їм? Не зупинили? Усі ці роки ви знали про те, що відбувається, але не втрутилися. Чому?

Погляд богині став таким сумним та втомленим, що вона скидалася на звичайну жінку.

— Дитино, попри легенди та усі казки, ми не всемогутні. Перебування у вашому світі, як і в нашому, накладає певні обмеження. Вирушивши до світу смертних, він мусив діяти як смертний. А залишаючись тут, не міг втручатися понад дозволене.

— Але міг підігравати психам та тиранам, так? — їдко промовила я.

Мабуть, варто було ставитися до богів з більшою пошаною, але сама тільки думка про Дмитра та усіх тих, кого спіткала така ж доля змушувала мою кров кипіти.

Можливо я помилялася. Можливо Сол заслуговував опинитися там, де він є. На долю, на яку він прирік стільки іншосвітців.

Важко зітхнувши, богиня подивилася на мене так, як мати дивиться на неслухняне дитя, та я не відвела погляду, не відступилася.