16.2

Попри уяву, що намалювала мені великий басейн з фонтанами та статуями, витесаними чи то з каменя, чи то з такої ж кістки, що і двері, за дверима на нас чекала лише маленька зала з трьома дверима. Там нас зустріли дві жінки у білих рясах, що низько вклонилися, щойно ми увійшли.

— Це Альна та Мерітт, вони допоможуть вам підготуватися, — пояснив жрець. Тоді одна з них всміхнулася до мене та промовила:

— Прошу за мною, леді Ліссо.

На щастя, схоже вона сприйняла мою розгубленість, як наслідок того, що їй відоме моє імʼя.

— Так, звісно.

Кинувши останній погляд на Ліама, я дозволила їй відвести мене до одних дверей, тоді як його повели до інших.

Раптом, втративши Ліама з очей, я знову захвилювалася. Не знаходила собі місця, поки жриця роздягала та вмивала мене, а тоді перевдягала у білу сорочку до самих пʼят.

Побачивши печатку на моїй руці, що спалахнула золотом, жриця вражено застигла, розтуливши рота. Від Ліама я вже знала, що це рідкість, але не думала, що реакція буде аж такою.

— Все гаразд? — тихо спитала я, досі нервуючи.

— Так, звісно, просто… Я вперше бачу благословенну печатку на власні очі.

Я задумливо подивилася на неї, й з подивом зрозуміла, що жриця була не старша, а може й навіть молодша за мене. Цікаво, як вона опинилася на службі в храмі? З власної волі чи з примусу? Все ж в цьому світі бажання жінок часто ігноруються. Згадати бодай Ліссу…

Це я, звісно, дарма зробила. Варто було подумати про мою егоїстичну копію, як відчуття тривоги посилилося.

Тільки б вона не була тут. Тільки б залишилася в моєму світі.

Та я бачила, як вона дивилася на Сола, знала на що вона пішла, щоб вони були разом, і не могла уявити, щоб Лісса залишила його у небезпеці самого. Вона точно щось утне, якщо ще не утнула, і тоді…

Залишиться лише сподіватися, що Ліам не помилився, і королівська родина не ризикуватиме стосунками із цілим графством заради однієї потраплянки, котра, до того ж, не може дати їм ані зброї, ані ліків, ані техніки, що покращить їхнє життя. Я навіть рецепту смачних млинців не маю. І несмачних також. Хіба що їх цікавить як варити макарони.

— Прошу сюди, леді, — промовила жриця, запрошуючи мене до невеликого басейну. Вода у ньому виявилася ледь теплою, на доторк — наче шовкова тканина.

Я ступила у нього, й наполовину занурилася у воду, й завмерла, чекаючи на інструкції жриці, аж тоді… Раптом басейн став глибшим, ніби в нього зникло дно, і я занурилася у нього з головою.

Оточена водою та цілою купою бульбашок, що лоскотали мені шкіру, я заледве встигла злякатися, як раптом винирнула… Але в геть іншій, більшій купальні, що була більшою за тренувальний басейн, і мала оздобу ніби з казок та грецьких міфів.

Навколо басейну, в котрому мені знову було води лише по пояс, розкинувся справжній сад з квітучими та плодовими деревами та співочими пташками. А біля самого краю сиділа найгарніша жінка з усіх, що я тільки могла уявити, й водила по водній поверхні гострими видовженими нігтями.

— Ну привіт, дитя, — промовила вона ніжним, співучим голосом, — Важкий же шлях ти здолала. А я все думала коли ти прийдеш?

Я мала б відповісти, та наче язика проковтнула, розглядаючи її.

В незнайомки була смаглява шкіра, темні довгі коси, зібрані в складну зачіску, й дивні очі, трохи схожі на котячі. Вдягнута вона була у доволі відверту сукню, що заледве приховувала її форми, та водночас здавалася такою елегантною, що в мене б язик не повернувся назвати її вульгарною.

Нарешті я змусила себе заговорити:

— Вітаю… Вибачте, але… Ви справді чекали на мене? — я навіть не намагалася приховати своєї розгубленості. Та незнайомка на це тільки всміхнулася, оголивши білосніжні гострі зуби. Вона водночас лякала та заворожувала мене своєю незвичайною зовнішністю.

— Ну звісно ж! — весело промовила незнайомка, — Не кожного дня я даю смертним своє благословення, тим паче на прохання мого брата.

— Брата?.. — тихо промовила я, намагаючись співставити усе, що побачила і почула, — Ви… Богиня?

Від здогаду мій голос затремтів, а очі жінки зблиснули, ніби її це потішило.

— Я не дуже люблю ярлики, але так. Щось типу того, — гмикнула вона, — В тебе, звісно, багато питань. Та в мене, так вже вийшло, багато часу. В тому світі, з якого ти прийшла, він тече інакше, тож можеш не поспішати.

— Інакше? Що це значить?

— Там мине лиш мить, — пояснила вона, — Тож можеш не боятися. Там ніхто не знатиме, що ти пропала.

Я облизала пересохлі губи, намагаючись обміркувати усе, що хочу сказати та дізнатися від такої могутньої сутності.

— Добре… Ви сказали, що подарували мені благословення на прохання вашого брата? Навіщо це йому?

Обличчя богині набуло задумливого вигляду. Здавалося, вона сама не була впевнена навіщо її брат попросив її про це.

— Це гарне питання, — зрештою промовила вона, — Гадаю це через почуття провини?

— Провини? — похмуро перепитала я. Вода скрапувала з мого волосся, сорочка прилипла до тіла, однак я не відчувала холоду, — Але чому ваш брат мусив почуватися винним переді мною?