15.4

Прокляття.

— По-перше, ніяких чаювань із королевою. Бодай поки ми не одружимося і не запевнимося у тому, що тобі нічого не загрожує.

Я намагався звучати якомога впевненіше, щоб заспокоїти її.

— Я також буду тут, із тобою. І Юмі. Ти не залишишся тут сама.

— Але  що як король тебе покличе? Ліаме, ти не можеш відмовити королівській родині двічі за день… — Мелісса похитала головою.

— Можу, і зроблю це, — твердо промовив я, а тоді ніби заціпенів, зачепившись за одну думку, й рішуче підвівся, досі тримаючи її в обіймах, — Юмі! — покликав я служницю, частково розвіявши заклинання тиші, — Нам знадобиться твоя допомога.

Двері кімнати, за якими зникла дівчина, відчинилися. В її руках більше не було любовного роману, й вона низько вклонилася мені.

— Так, Ваша Світлосте?

— Підготуй теплий одяг для мене та леді Лісси, і то якомога швидше. А тоді роби усе, щоб ні в кого не було сумнівів у тому, що ми у своїх кімнатах. Особливо моя наречена. Якщо знадобиться — застосуй свою силу.

— Так, Ваша Світлосте, тоді, з вашого дозволу, я негайно почну приготування…

— Стривай! — Мелісса розгублено перевела погляд з мене на Юмі, — Ліаме, що ти задумав? Ми тікаємо? — вона стишила голос до ледь чутного шепоту, — Якщо ми тікаємо, не можна її тут залишати! Я не хочу, щоб вона постраждала!

— Ми не тікаємо, — спокійно відказав я, намагаючись не показати їй, наскільки мене насправді гнітить її припущення, що я залишив би дівчину, хай яку обдаровану, на поталу королівській родині, рятуючи власне життя, — Хоча мені було б набагато спокійніше, якби ми не мали наміру повертатися, просто зараз це було б необачно.

— Тоді… Що ти задумав? Як ми вислизнемо непомітно?

Я ледь помітно всміхнувся, намагаючись зберегти інтригу.

— Ти довіряєш мені?

❄

— …Знаєш, було б набагато спокійніше, якби ти одразу сказав мені, що вмієш… Оце, — похмуро пробурмотіла Мелісса, утримуючи каптур однією рукою так, аби він приховував обличчя, поки ми йшли через ліс. Я притримував її, допомагаючи переступити корені дерев, що стирчали з-під снігу, — Враховуючи усю цю ситуацію, в якій ми опинилися. Я ледь не зомліла, коли ми проминали варту. Думала нас одразу схоплять.

— Я нечасто користуюся цією силою, — зізнався я, почуваючись трохи ніяково.

— Жартуєш? — здивовано спитала Мелісса, — Якби я могла ставати невидимою…

— Я не стаю невидимим. Не цілком. Моя магія… Трохи викривляє чуже сприйняття. Умовно оточуючі бачать щось інше. Наприклад двох служниць, що пішли на ринок.

— Тобто ти такий самий, як Юмі?

Сніг рипів під нашими чоботами, вдалині було чутно спів та шелест крил потривожених птахів, та в цілому, в лісі було тихо. Попри це Мелісса намагалася триматися до мене ближче, побоюючись, що з кущів раптом знову вигулькне якесь чудовисько.

Я розумів, що вона розпитує мене про силу, щоб відволіктися, тому намагався розрадити її. Цього разу ми не заглиблювалися у ліс, лише трохи зрізали шлях через нього, щоб скоріше дістатися потрібного місця. Я не знав як довго Юмі зможе давати раду з ображеною королівською родиною, та сподівався, що ми повернемося раніше, ніж вона вичерпає себе.

— Не зовсім. І я не аж такий обдарований в цьому плані. Скоріше мені дуже пощастило отримати дрібку цієї сили у спадок від далекого пращура. Це — усе що я можу.

— І все ж це вражаюче… — зітхнула вона, дивлячись кудись попереду себе, — Знаєш, я ніколи раніше не мріяла про магію, але зараз не відмовилася б від кориснішого дару, ніж в мене зараз є.

Я притримав гілку, щоб Мелісса могла пройти під нею, та зауважив:

— Але він доволі корисний. Ми дізналися чимало важливої інформації саме завдяки йому.

— Так, але він хаотичний. Якби я могла ним керувати, й дізнатися де зараз Лісса… — вона важко зітхнула, — Але, скільки б я не намагалася самостійно викликати ті видіння, усе марно. Я вчора сподівалася знайти щось корисне у підручнику, та, певно, мені потрібен інший…

— Ти розберешся зі своєю силою. Тобі просто потрібен…

— Час, знаю. Знаю. Ніхто не вчиться використовувати магію за день, просто… Я дуже боюся, що в мене його немає, розумієш? Здається ніби земля може будь-якої миті зникнути з-під моїх ніг, і я полечу у провалля… І ти досі не сказав куди ми прямуємо.

— До храму. Найближчий знаходиться на озері зовсім недалеко.

— На озері?

— Краще побачити, ніж почути, — мʼяко відказав я, — Це один з найгарніших храмів у королівстві. Впевнений, нам не відмовлять у благословенні шлюбу. Особливо коли вони побачать печатку.

Мелісса ще якийсь час задумливо мовчала, йдучи поряд зі мною, а тоді спитала:

— Невже ця спорідненість — така рідкість? Я маю на увазі… Ця відзнака богів чи що це, хіба не має торкатися кожної пари, що звертається до храму? Це якось дивно…

Тихо сміючись, я похитав головою.

— Тільки жерцям цього не кажи, бо вони зомліють від жаху.