15.3

— Про що ти взагалі думав?! — тихо прогарчала вона, щойно я відновив барʼєр проти підслуховування: не хотів ризикувати, адже навіть не сумнівався в тому, що служниця не омине нагоди поділитися з королевою чутками, особливо після таких новин.

— Про тебе. Це може бути пасткою, Меліссо. Ти сама казала.

— Так, але… — вона збиралася було заперечити, та лише важко зітхнула, — Послухай, Ліаме, хай як нам обом це не подобається, зараз ми гості у палаці, і не можемо робити що заманеться. Цим ти лише відстрочив запрошення та посилив увагу до мене, розумієш? Крім того, якщо королева зачаїть образу…

— Їй доведеться якось із цим жити. Ти нещодавно втратила свідомість після зустрічі із єдинорогом.

— Це було не сьогодні, — зауважила вона, важко зітхнувши, — І не дуже схоже на виправдання.

— Але ти можеш досі відновлюватися від шоку і нездужання.

— Ліаме… — з її грудей вирвалося ще одне важке зітхання. Наблизившись до неї, я мʼяко торкнувся пальцями її підборіддя, дивлячись їй просто в очі.

— Я не залишу тебе з нею. Ні за що. Не після того, що ти мені розповіла, — рішуче промовив я, — Байдуже як сильно це образить Її Величність. Якщо доведеться, переконаємо її, що старанно працюємо над створенням спадкоємців.

На мить її тривожність дала тріщину, й Мелісса пхикнула, не взмозі стримати сміх.

— Ти не можеш кожного разу казати, що мені погано. Чи що ми займаємося сексом.

Боги, вона справді це сказала.

— Не випробуй мене, — промовив я, схиляючись до неї, та її кутики рота ледь помітно ковзнули вгору. Їй подобався цей флірт не менше за мене.

— Колись мені доведеться піти на те чаювання, Ліаме. Не можна ховатися вічно.

— Тоді я піду з тобою.

— На чаювання до королеви? — спитала вона, виразно вигнувши брову.

— Так, — вперто повторив я, та Мелісса не сприйняла мої слова серйозно. Вона, певно, вирішила, що я кажу так лише тому, що нервуюся, але я був цілком серйозний.

— Ліаме, на тих чаюваннях немає чоловіків, навіть серед слуг. Це неприйнятно.

— Тоді ми розповімо усім про печатку.

— Що?

— Вони не зможуть мені дорікнути, якщо знатимуть, що між нами непорушний звʼязок. Будь-який жрець пристане на наш бік. Навіть королівська родина не посміє тебе зачепити, бо це буде рівноцінно оголошенню війни. Байдуже які в них будуть підозри. Тебе не зможуть навіть допитати без моєї присутності.

Мелісса з надією поглянула мені в очі, а тоді зітхнула й, ніби знесилена, сіла на канапу. Я обережно притримав її, а тоді ніжно прибрав неслухняне руде пасмо з обличчя.

— Усе гаразд? — пошепки спитав я, та вона лише похитала головою.

— Може тобі варто прилягти?

— Ні, я просто… Просто не знаю що робити. Я розумію, що сидіти та труситися не варто, бо це нічим не зарадить, але… Я щойно прийняла той факт, що ніколи не повернуся у рідний світ, що усі мої досягнення вкрали в мене з-під носа, а тепер я дізнаюся, що можу померти в якомусь страшному підвалі, і… Це просто несправедливо.

Очі Мелісси заблищали. Я подався до неї, обхопивши руками її стан, й притиснув до себе, дозволивши заховати обличчя в себе на шиї.

— Знаю… Я знаю…

Я гладив її руки та спину, шепотів різні заспокійливі речі, не звертаючи уваги на Юмі, що, мабуть, інакше витрактувала собі цей момент нашої близкості, зойкнула і, рясно почервонівши, втекла до сусідньої кімнати просто разом зі своїм любовним романом, тихенько зачинивши за собою двері.

— Я не хочу закінчити як Дмитро та інші… Я хотіла їм допомогти, справді хотіла. Я навіть міркувала над тим, як це зробити, але тепер… Як я можу комусь допомогти, якщо опинюся у сусідній клітці?

— Не опинишся, — твердо промовив я, — Я не дозволю їм тебе зачепити. Якщо вони настільки дурні, щоб спробувати нашкодити тобі, після того, як я оголошу про наш звʼязок, так тому і бути. Я дам їм такий бій, що вони пошкодують про це.

— Не кажи так.

— Я боротимуся за тебе,  Меліссо. Я захищатиму тебе. Усі наші люди захищатимуть. Я розумію, що ти налякана, але ти не сама із цим, чуєш? Якщо станеться найгірше, ми поїдемо. З боєм.

— Але як? Тут тільки ми та Юмі…

— Я відправлю листа. Підмога буде напоготові, на випадок, якщо доведеться втрутитися... Ходи-но сюди.

Відірвавши її від канапи, я сів сам та всадовив Меліссу собі на канапу. Вона тремтіла, притискаючись до мене усім тілом, і я картав себе через те, що притягнув її просто до вовчого лігва.

Але, Боги свідки, я витягну її звідси. Витягну нас обох. Бо я маю за що боротися, і не дозволю Смерті чи королівській родині відібрати це в нас.

Ніколи.

Якийсь час ми сиділи так, а тоді Мелісса здригнулася, і її перелякані очі зустрілися з моїми. Вона була ще блідіша, ніж до того.

— Дмитро тут. Сола схопили.

Я миттю напружився, й кинув швидкий погляд на двері, готовий будь-якої миті схопитися за зброю.