15.2

Мелісса обхопила себе за плечі руками. Я міг лише уявити наскільки їй було страшно, і сам відчував, як з кожною хвилиною посилюється тривога.

Якби на те була моя воля, я просто зараз забрав би її звідси та посилив оборону графства. Байдуже, якщо королівська родина оголосить мене зрадником.

Мабуть, щось таке відобразилося на моєму обличчі, бо вона спохмурніла, поглянувши на мене.

— Тільки, будь ласка, не роби необачних кроків. Я не хочу, аби ти постраждав через мене. Чи твої люди.

— Наші люди, — виправив я.

Нехай це егоїстично, нехай це могло наразити на ризик усе графство, я був готовий на це піти. І знав, що наші люди захищатимуть нас.

— Нехай. Але це неправильно. Одне життя не варте багатьох.

— Не одне. Ти сама казала, що їх треба зупинити. Те, що вони роблять… Ось це неправильно. Боронити те, що тобі дорого, це природньо. До того ж, ти, мабуть, маєш трохи хибне враження, Меліссо.

— Що? — вона розгублено кліпнула.

— Ти, певно, уявила собі, що в разі нападу проти королівської армії виступатимуть селяни з вилами, — припустив я. й, судячи з того, як вона зашарілася, влучив у ціль, — але в мене є армія. В нас є армія. Друга за розміром у королівстві. І вони зможуть дати бій. Але до цього не дійде. Хай як королівська родина захоче накласти на тебе руки, вони не підуть проти мене. Забагато ризику.

— Ти не можеш цього знати, — заперечила Мелісса, — Ще кілька днів тому ти навіть не знав що вони роблять тут, під палацом. В усіх під носом. Хтозна на що вони ще підуть заради своєї мети? Якою б вона не була…

— Дмитро досі не дізнався?

— Він не повертався. Дмитро як той кіт, що гуляє як йому заманеться. Втім, враховуючи те, що він провів останні роки у рабстві, не можу винуватити його у надмірній жазі до свободи пересування.

— Але це дивно. За стільки років увʼязнення, а тоді потойбічного життя у вигляді примари він так і не дізнався навіщо все це? — це здавалося мені підозрілим, та Мелісса тільки знизала плечима. Схоже вона неабияк довіряла цьому привиду, що прийшов з її світу.

— Можливо її взагалі немає. Можливо вони просто хочуть прибрати до рук якомога більше корисних знань і технологій заради прибутку і влади. Зрештою, гроші — це неабиякий стимул. Не завжди за всім криється більша мета.

Я не відповів. Звісно, вона мала рацію. Самих грошей, які королівська родина могла отримати завдяки знанням та технологіям інших світів, стало б на те, щоб чинити й жахливіші речі.

Та мені здавалося, що є щось інше. Глибше.

Можливо королівська родина мала не одну жахливу таємницю.

— Я міг би відправити тебе до графства після нашого весілля. Знаєш, поки я не закінчу тут із завданням короля. Там ти була б у безпеці.

Якщо, звісно, не вийде так, що нам доведеться їхати разом.

— Я… не знаю. Не впевнена. Знаєш, це приверне забагато уваги. До того ж, не думаю, що королівській родині це сподобається. Можливо мені пощастить, і Сола з Ліссою не впіймають.

— Можливо.

Так багато “якщо”.

На мить я заплющив очі та важко зітхнув. Усе це було схоже на якесь жахіття.

Усе не мало бути так.

Ми мали б обговорювати спільне майбутнє перед весіллям. Я мав знайти спосіб зробити її щасливою, та натомість… Ми обговорювали ймовірність того, що більше ніколи не побачимося.

Звісно, я цього не хотів. Крім найочевиднішої егоїстичної причини, я також мав ще одну. Не було гарантій, що в іншому королівстві на Меліссу чекатиме краща доля, ніж тут. Тим паче там, де я не зможу її захистити.

Раптом нашу розмову перервав стукіт у двері. Я миттю розвіяв барʼєр тиші, що відділяв нас від решти кімнати та коридору.

За дверима була одна з особистих служниць королеви.

Присівши в реверансі, ельфійка навіть не поглянула у наш бік, та промовила:

— Її Величність запрошує леді Ліссу на чаювання.

На мить в кімнаті запанувала тиша. Мелісса зблідла, а я так сильно стиснув кулаки, що відчув, як нігті впилися у долоні.

Я підвівся, перш ніж встиг усе як слід обміркувати, й посунув на неї, закриваючи собою огляд на Меліссу.

— Мені прикро, але, боюся, моя наречена нездужає, й не зможе прийняти запрошення Її Величності сьогодні.

Спиною я відчував на собі погляд Мелісси, і навіть не сумнівався, що він сповнений переляку, а на обличчі читається: “Та ти здурів!”

Вона, певно, так і скаже, щойно служниця піде, та мені байдуже. Я не можу ризикувати й залишати її наодинці з королевою. Точно не зараз.

Якщо служниця й була невдоволена моєю відповіддю, вона цього не виказала. Її обличчя було непроникним, хоча в очах світилося попередження.

“Королеві це не сподобається”.

Я це знав, однак також розумів, що вона не зможе відкрито виказати невдоволення чи дорікнути Меліссі її відсутністю, коли та зіслалася на нездужання. Максимум, що може зробити королева — підіслати до неї свого цілителя. Та Юмі легко підкоригує йому памʼять про огляд, щоб Її Величність не змогла впіймати нас на брехні.