РОЗДІЛ 15

Ліам

Наступного ранку я прокинувся в ліжку сам. Я не знав як давно пішла Мелісса, та сподівався, що момент нашої щирості не налякав її. Попри прийняття, котре я отримував від неї протягом останніх днів, я намагався не тиснути на неї. Не хотів усе зіпсувати.

Ми зіткнулися вже у вітальні. Вона була вдягнена до чаю й сиділа біля вікна, читаючи про дзеркальну магію, поки Юмі дочитувала черговий любовний роман, стиха посміюючись та дригаючи ногами через якусь сцену.

 — Доброго ранку, — привітався я.

Мелісса відірвала свій погляд від книги й подивилася просто на мене. На мить я заціпенів, затримав дихання, чекаючи її реакції: знічення, збентеження, але їх не послідувало. Натомість вона мʼяко всміхнулася мені, і я відчув, ніби тягар впав з моїх плечей.

— Доброго ранку. Хочеш присісти?

Вона поглянула на крісло, котре стояло поряд із нею, і я негайно скористався нагодою бути ближче до неї. Було щось заспокійливе у тому, щоб сидіти поряд із нею, відчувати її запах.

А тоді Мелісса непомітно нахилилася до мене та ледь чутно прошепотіла:

— Ти можеш зробити так, аби нас не було чутно?

Я забарився лише на мить, перш ніж кивнув та виконав її прохання, оточивши нас невидимим барʼєром.

— Щось сталося? Отримала новини від Дмитра? — спитав я.

Мелісса облизала пересохлі губи, й на мить мені забракло повітря від цього жесту. Вона, звісно, гадки не мала що робить зі мною такими невинними діями.

— Я бачила Ліссу, уві сні. І Сола, того хто…

— Викрав тебе? — закінчив я. Вона ствердно кивнула.

Минулого разу, коли між ними встановився звʼязок, їй відкрилася правда про печатку. Це засмутило, але не зламало її. Та тепер… Сталося щось серйозніше.

— Що вони робили?

Зітхнувши, Мелісса обійняла книгу, ніби та надавала їй впевненості. Її палець досі був затиснений між сторінками, щоб не загубити місце, на якому вона зупинилася.

— Цей Сол сказав, що їм треба тікати. Що шукачі там, в моєму світі, в моєму місті. Що вони бачили його, і не пробачать йому зради. Йому вдалося втекти, однак… Я думаю він був одним з них, Ліаме. З тих, хто викрадав іншосвітців для королівської родини. Але він якимось чином обіграв їх, скористався своїми привілеями, щоб провернути… Усе це зі мною та Ліссою, і втекти.

— Це пояснює як йому вдалося подорожувати між світами, але… Ти кажеш його бачили?

Мелісса кивнула, і я нарешті помітив яка вона бліда.

— Йому вдалося відірватися, і він сподівався втекти з країни разом з Ліссою, перш ніж ті його спіймають. Спіймають їх. Але, якщо йому не вдасться… 

— Вони схоплять і Ліссу.

— І мене. Можливо спочатку вони не зрозуміють, що це вона. Вирішать, що це просто іншосвітянка, дуже схожа на Ліссу. Але, якщо її запроторять до підземелля… Ліаме, вона не думала про мене тоді. Не думаю що вона захищатиме мене, коли її життю загрожуватиме небезпека. Вона усе розповість.

Я стиснув щелепи. На мить мене охопила злість та безсилля, а тоді…

— Їй не повірять.

— Ти не можеш цього знати, Ліаме.

— Печатка в тебе. Ти моя наречена. Вони не зможуть просто забрати тебе.

Я не дозволю їм тебе забрати.

— Вони тримають викрадення у таємниці, — провадив я далі, намагаючись заспокоїти її, а заразом і себе також, бо інакше… Як мені залишати тут Меліссу? — В тебе на руці печатка, доказ того, що ми повʼязані. Це підтвердить будь-який жрець. В них не буде підстав затримати тебе.

— Будуть, якщо Лісса зможе довести, що це вона, і що ми помінялися місцями. Якщо нас почнуть опитувати, про цей світ, про її життя та родину, ми обидва знаємо, що я не зможу відповісти на кожне. На частину — можливо, та не на всі.

— Байдуже, незабаром ти станеш моєю дружиною. Вони не зможуть просто забрати тебе.

Погляд Мелісси ковзнув убік, на порожню сцену.

— Вони — королівська родина, Ліаме, — тихо промовила вона, — Вони можуть робити що завгодно, бо їх наділили такою владою. Вони роблять це вже не перший рік. Якщо правду викриють, ти не зможеш мене захистити, навіть ціною власного життя. І я б цього не хотіла. Єдине, що мені тоді залишиться — це тікати. Тікати і переховуватися. Можливо в іншому королівстві… Можливо мені варто поїхати з делегацією, що прибуде сюди після нашого весілля. Таємно, звісно. Гадаю… Гадаю те, що я можу їм розповісти про королівську родину та їхні таємниці, може стати їм в пригоді.

Вона заплющує очі, повільно видихає, і я бачу, як вона тремтить.

Випроставшись, я крокую до неї, аж поки носки наших туфель не торкаються, тоді мʼяко торкаюся пальцями її підборіддя.

— Ми знайдемо вихід. Я врятую тебе.

Навіть якщо це означатиме, що ми більше ніколи не побачимось.