14.4

Я подивилася в його очі та залишилася. Попри правила цього світу, попри те, що не мала б квапитися, після його слів я вже не могла піти.

На щастя, ліжко Ліама було досить великим, щоб не відчувати дискомфорту. Втім, навіть якби воно було малим, ми б однаково умістилися, бо, щойно я наважилася влізти під ковдру, він згріб мене в обійми, й уткнувся носом у мою шию. Його подих приємно лоскотав мою шкіру, а обійми зігрівали.

Моє серце билося так гучно, що, здавалося, відлунювало навіть у кістках, тоді як його було спокійним.

— Спи, Меліссо, — прошепотів він мені у волосся. І, попри все, мене поглинув сон…

❄

Я знову була у рідному світі, приміряла якусь сукню біля великого дзеркала. Крутилася й мугикала собі під ніс, нікуди не поспішаючи…

Ні. Звісно, це була не я. Я була в кімнаті Ліама, спала в його обіймах. А це була Лісса. Вона була у великій сучасній квартирі. В дзеркалі відбивалися дорогі меблі та огляд на нічне місто з панорамного вікна.

Я й забула скільки буває вночі вогнів у рідному світі, в місті що ніколи не спить… На мить ця думка викликала смуток. Не думала, що з усього, що залишила у тому світі, сумуватиму за такою дрібницею.

Не встигла вона приміряти своє друге вбрання, як двері відчинилися, й до квартири увійшов Сол. Чоловік був вдягнений у довге вовняне пальто. Його коротке волосся було досі всіяне снігом.

Побачивши його, Лісса миттю облишила своє заняття. Її обличчя просяяло, вона всміхнулася і кинулася в його обійми, не зважаючи на холод на сніжинки, що танули, перетворюючись на холодні краплі води.

— Нарешті ти повернувся! Я хвилювалася!

Зважаючи на те, чим вона щойно займалася, я не могла втриматися від скептицизму. Та Лісса справді мала закоханий та щасливий вигляд поряд із ним.

А він… Він здавався напруженим. Наляканим.

Його губи були міцно стиснуті, щелепи напружені, між брів залягла глибока зморшка.

— Що не так?

Вловивши його напругу, Лісса миттю перемінилася в обличчі, в її голосі вчувалася тривога. Та, коли він нарешті відповів, вона зблідла.

— Ми мусимо тікати. Зараз. Поїдемо в аеропорт, й полетимо першим рейсом. Вони не мають ресурсів, щоб шукати нас по всій планеті.

Чоловік підійшов до шафи, й почав витягувати з неї документи та гроші. Багато грошей. А Лісса… Лісса заціпеніла, ніби вросла у підлогу.

— Що, чому?! Хто вони? Соле, що сталося?!

— Вони тут. Шукачі тут, — відказав він, — Ми мусимо забратися з міста. Збери тільки найнеобхідніше…

— Але ж вони тут не назавжди! — Лісса спробувала всміхнутися, та усмішка не могла приховати її страху, тремтіння в її голосі. Відчаю, — Вони просто впіймають когось і заберуться, ми просто мусимо перечекати…

Та вона вже здогадувалася якою буде відповідь. Якби усе було так просто, Сол не готувався б до втечі.

— Ні, Ліссо, вони бачили мене. Я втік від них, заплутав сліди, але усе це лише тимчасово. Вони знають що я тут, і не пробачать зради. Зараз вони більше зацікавлені у тому, щоб піймати мене, ніж знайти для королеви ще іншосвітців. Знаєш, що вона ще робить у тих підземеллях, коли не змушує іншосвітців працювати на себе? Вона катує зрадників. Катує, аж поки ті не помруть.

Лісса посіріла. Страх в її очах перетворився на невимовний жах. Сол похитав головою.

— Нам треба тікати, — тихо додав він, — Тікати, Ліссо, бо, якщо вони впіймають мене, то доберуться до тебе також, і тоді нам обом кінець. А заразом і тій дівчині, яку ми залишили замість тебе. Не можна цим ризикувати.

Закусивши губу, дівчина заледве стримала сльози, а тоді стиснула пальці в кулаки. До страху додалася рішучість. Вона не збиралася так просто здаватися. Не після того, що вже зробила, щоб бути тут, разом з ним.

— Я допоможу тобі. Давай заберемося звідси.

❄

Виринувши зі сну, на мить я втупилася поглядом у стелю. Я вже не могла тішити себе надіями, що те, що я бачила, було просто сном. Хоча й не знала як чи чому насправді бачу Ліссу знову і знову.

Можливо якимось чином це пов’язано із тим, що вона зробила. Ми помінялися тілами, та можливо десь глибоко всередині я досі мала якийсь зв’язок зі своїм тілом та рідним світом. Можливо з тієї ж причини я бачила привид Дмитра.

Не просто зараз, правда. Привид знову був деінде, й мені залишалося лише сподіватися на те, що він повернеться з корисною інформацією, і серед неї не буде поганих новин.

Та, зважаючи на те, що я щойно бачила…

Я була у більшій небезпеці, ніж будь-коли.

Якщо Ліссу впіймають, то і мене теж. І тоді… я закінчу як Дмитро. Можливо швидше, ніж можу собі уявити, бо я не мала нічого, що можна було запропонувати королеві.

Королеві… він не казав про всю королівську родину, а лише про Її Величність. Але чому? Невже вона жорстокіша за свого чоловіка? Або… можливо це саме вона за всім стоїть?

Мимоволі я згадувала те чаювання. Мозок намагався вичепити щось, що вказувало б на те, що переді мною жорстоке чудовисько. Та, хоч як я побоювалася гніву чи цікавості королеви, я гадки не мала, що усе набагато гірше.