14.3

— Обіцяю.

Палкі погляди, якими ми обмінялися, виходили за межі того, як я звикла дивитися на будь-кого

Повернувшись до наших покоїв, я відчула, що не хочу закриватися від нього у сусідній спальні. Не хочу, щоб нас розділяла стіна, як раніше.

Звісно, це дурниці. Я вже давно не дитина, що потребувала, щоб хтось був зі мною в кімнаті, тримав мене за руку, поки я не засну, як і ввімкненого нічника.

Та це ніяк не було повʼязано зі страхом чи самотністю. Просто мені подобалося, коли він був поруч. З ним було тепло і спокійно. Він змушував мене посміхатися. Він, з-поміж усіх, розумів мене, й ніколи не дивився на мене так, ніби зі мною щось не так, відколи дізнався правду.

Звісно, я могла зачекати. До нашого весілля залишилося лише кілька днів, і тоді ніхто не зміг би дорікнути нам за порушення етикету. Та все ж я не хотіла чекати.

Тож, прийнявши ванну та переодягнувшись до сну, я накинула на плечі ковдру та тихенько вислизнула з власної кімнати, й покрокувала до дверей Ліамової спальні.

Запевнившись у тому, що вітальня порожня, я постукала у двері, й, почувши тихеньке: “Так”, — наважилася зазирнути всередину.

В кімнаті панувало тьмяне світло від свічки, що горіла на підвіконні, однак навіть його було достатньо, щоб роздивитися меблі, стіни… та Ліама, що сидів на ліжку без сорочки та читав.

Вигляд його оголеного торсу з виразними мʼязами, що вказували на регулярне тренування, й окулярів в тонкій оправі, що йому неймовірно личили, змусив мене зашарітися.

Враз уся моя впевненість кудись поділася, та ідея заявитися сюди раптом вже не здавалася такою вдалою.

— Меліссо? — хрипко спитав він, відірвавшись від книгу, яку вмить відклав у бік, разом з окулярами, й підвівся, — Щось трапилося?

Я стояла на місці, мов пришпилена до підлоги. В горлі пересохло, і я жадібно ковтнула, сподіваючись позбутися цього відчуття та збитого ритму серця.

Однак не вийшло.

— Я, ем… Ні.

Ліам підійшов ближче. Його брови сіпнулися, ніби він був озадачений.

Втім, я заявилася до його кімнати посеред ночі, і просто зараз навіть не могла чітко пояснити чому. Тобто я, звісно, знала, але зізнатися у цьому було надто ніяково.

— Ні? — хрипко перепитав він, трохи нахиливши голову. Його погляд уважно вивчав мене, моє обличчя, ковдру, яку я однією рукою притримувала на плечах, щоб надати своєму вигляду бодай краплю пристойності.

— Я… — я знову ковтнула, подумки картаючи себе за нерішучість. Прокляття, я ж навіть не вважала, що перебувати наодинці в кімнаті посеред ночі — це погано. Кому яке діло, якщо нас однаково ніхто не побачить? І, навіть якби побачили, ми заручені, тож ніхто від цього не помре.

Просто я не очікувала побачити його… Таким.

Він був непристойно гарний. Достатньо, щоб зніматися в… Я хотіла сказати про рекламу спортзалу чи правильного харчування, чи чоловічої білизни, та правда була в тому, що Ліама залюбки взяли б зніматися будь де.

Від одного тільки погляду на нього в моїй голові зʼявлялися брудні думки, а низ живота пронизувало солодким болем. І, якщо він і далі дивитиметься на мене ось так, точно усе зрозуміє.

— Пробач, я хотіла щось сказати і забула. Може згадаю вранці. Добраніч! — я повернулася обличчям до дверей, збираючись втекти, й почуваючись цілковитою дурепою, коли Ліам зупинив мене.

— Зажди… — промовив він, а тоді додав, вже тихіше: — Будь ласка, не йди.

Я почула, як Ліам наблизився до мене, зупинившись за моєю спиною, й заплющила очі.

Він не робив спроб торкнутися мене, мабуть, поважаючи мій особистий простір, хоч, якщо бути цілком чесною, зараз це було останнім, чого я хотіла. Якби ж він торкнувся мене…

На мить моя уява пішла далі, уявляючи собі речі, які я хотіла, аби він зробив. Доторки, обійми, поцілунки… Можливо легкі покусування.

Я ніколи не була такою збудженою, й не приділяла стільки уваги фізичній близкості, але тієї миті просто не могла думати про щось ще. Як і забути про те, що минулого разу саме він був тим, хто зупинив нас. Не дозволив нам зайти далі поцілунків.

— Тобі не обовʼязково йти, — додав він мʼяко, — Ти можеш залишитися, якщо хочеш.

Я озирнулася, не взмозі приховати яскравий румʼянець, що зʼявився від його слів. Мені слід було відмовитися. Я мусила відмовитися. Та я не хотіла.

— На усю ніч?

Я зрозуміла сенс цих слів, лише коли промовила їх, і ледь не задихнулася від сорому. Та він не відвів погляду. Ліам дивився просто на мене, чекаючи на моє рішення.

— Так.

Ліам тихо втягнув носом повітря, і моя шкіра вкрилася сиротами, коли він подолав останній крок, що розділяв нас, й повільно, ніжно прибрав пасмо волосся з моєї шиї. Від цього доторку усе моє тіло немов пронизало струмом, і я тремтливо видихнула.

— Я хочу залишитися, — ледь чутно промовила я, заплющивши очі. Боялася, що, якщо розплющу їх, мені не вистачить сміливості зізнатися у цьому, — Я збрехала. Я прийшла до тебе, бо хотіла… Хочу бути з тобою. Мене до тебе тягне. Дуже. Не лише фізично, хоча, звісно, ти дуже гарний, просто справа не лише у цьому. Річ у тім, що ти розумієш мене, ти поважаєш мене, не намагаєшся мене переробити, а мене усі завжди хочуть переробити, бо я не вписуюсь у їхнє поняття щастя чи нормальності. Просто… Поряд з тобою я нарешті відчуваю, що можу дихати… Ти розумієш?